ОРІЙСЬКА ПРОБЛЕМА – КОРІННА ПРОБЛЕМА

РУСЬКОГО-УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ.

Орійська (арійська) проблема збуджує людський розум вже не перше століття. Науковий світ Німеччини, викоханий епохою романтизму, після відкриття спільного коріння мов індоєвропейської мовної макросім’ї, одразу оголосив висхідних орійців «німецькими арійцями», а їхню спільноту «індогерманською» і почав складати історію про надзвичайно войовничих та гіпертрофовано схильних до порядку «білявих бестій», котрі на своїх швидких колісницях, у рогатих шоломах та з бойовими топірцями у руках, без страху та роздумів завойовували країну за країною, народ за народом і скрізь несли культуру, державність, цивілізацію та свій «новий порядок». Німецьку науку у 19-20 ст. поважали по всьому світі, а тому історії про німецьких «бестій та культуртрегерів» скрізь сприймалася «на ура» і одразу заносилася до підручників, довідників та енциклопедій.

Варто сказати, що у німецьких вчених-романтиків та їх колег – німецьких поетів, композиторів та літераторів стосовно складання «німецької історії» до того часу вже був неабиякий досвід. Саме в епоху запізнілого «німецького романтизму» якось одразу, з нічого у Німеччині та країнах її впливу почали одна за другою віднаходитися «хроніки», «саги», «едди», цілі томи німецьких «мітологій» великого та потужного «німецького племені». Одночасно та трохи пізніше писалися опери, романи та поеми про «зігфрідів» та «пісні про «нібелунгів», а по всьому Рейну (Райну) відновлювалися дуже-дуже «старовинні замки». Відкриття «індогерманських білявих арійців» вийшло досить своєчасним, щоб знову переписати історію в інтересах однієї, потужно зростаючої на час написання, національної групи. Свою справу німці, як завжди, робили пунктуально та ґрунтовно, сумніватися у їхньому «культуртрегерстві» та глобальній цивілізаційній ролі «білявих арійців» вважалося за дурний тон. Слідом за німецькими поетами-романтиками вже й англійські, й норвезькі, й австрійські, й чеські, і, навіть, російські борзописці почали складати товстелезні «готичні» романи та балади про «германських благородних лицарів», про «замки» на Рейні (фактично новітні), про «походи» до Індії, Персії і далі… Загалом, черговий фальшивий, дутий образ був запущений у світа. І, що дивно, абсолютно прийнятий на віру в тому числі й російською, а пізніше радянською інтелігенцією, яка завжди мала до Заходу, а точніше до Німеччини, невгамовну любов. Всі остаточно увірували у «німецьких арійців германської нації». Остаточно й безповоротно.

Потім прийшов Гітлер і зі своїми «гімалаями», перебреханими Блаватською та Ніцше, концтаборами для слов’ян, безграмотним окультизмом та бажанням продовжити «арійське завоювання історичних народів білявими бестіями» усе довів до цілковитого абсурду. Гітлер програв свій «культуртрегерський індогерманський похід» до нерозумних слов’ян і далі аж до Індостану. І цим одразу скористалися зацікавлені кола. Все повернулося на сто вісімдесят градусів і тепер «фашистськими недобитками», нацистськими злочинцями та расистами оголосили не тільки Гітлера та його посіпак, есесівців-гестапівців тощо, але й древніх «арійців» разом з тими, хто їх вивчав та хто про них писав. Таким чином, ситуація знову докорінно змінилася.

Історики одразу перелаштувалися, припинили писати про «арійців» (індоєвропейців), чи стали показувати їх між іншим і у негативно-іронічному світлі. Натомість у наукових та популярних працях «мудрі та древні семіти» стали ще мудрішими та древнішими, а орійці та їх нащадки – індоєвропейці перетворилися на дикунів, що знищували культурні «цивілізації древності», створені семітами та «зниклими древніми народами». Формулювання «зниклий народ» чи, скажімо, «доіндоєвропейський субстрат», «доіндоєвропейці», стали надзвичайно зручною розмінною картою в руках істориків згаданих шкіл: якщо десь (крім відведених «резервацій» між Дунаєм та Дніпром) чітко виглядають сліди протослов’ян, слов’ян, русів-українців – «романо-германіст», «біблеїст» разом з сучасними «германо-біблеїстами» одразу ставили кліше чи «доіндоєвропейці», чи «зниклий народ», а частіше «підробка» – і «наукові дискусії» одразу припинялися, обговорювати вирок не було сенсу.

Паралельно створювалася нова термінологічна база, зміцнювалася співдружність «біблеїстів» та «германістів», тобто між ними завершувався переділ «історичного світу». Надалі «арійцями» чомусь стали називати тільки «індоіранців», з’явилися наступні перли: «… власне до арійських народів можна зачислити тільки древніх іранців та індійців, а до арійських мов – іранські та індійські» (Г. Бонгард-Левин, Г. Ильин «Индия в древности» М.Н. 1985 г. с. 130…). Тобто, у арійському походженні відмовлялося вже не тільки німцям, але й кельтам, романцям, слов’янам, тощо. Свастику, як символ добра та благополуччя індоєвропейців, було оголошено поза законом, а розповсюджуватися про «арійські» теми у наукових колах стало справою досить небезпечною.

Аж ось, серед «історичного ясного неба» грянув грім – у вересні 1953 року в журналі «Жар-птиця», науковому виданні Російського Музею-Архіву у Сан-Франциско (США) з’явилося повідомлення про «Велесову книгу» (надалі ВК). Редакція журналу звернулася до читачів з проханням відшукати зниклі у Європі під час війни дерев’яні дощечки з письменами V ст., що містять цінні відомості про давню Русь. Ця відозва була не випадковою. Ще у 1948 р. український білоемігрант Юрій Петрович Миролюбов-Лядський повідомив Музею про наявні у нього матеріали по ВК. Саме він і відгукнувся на те оголошення у «Жар-птиці».

Дощечки ВК були знайдені офіцером денікінської армії, художником Алі Ізенбеком влітку 1919 року у розгромленому маєтку селища Великий Бурлук Харківської губернії, який з 1680 р. належав козацькому полковникові Григорію Донцю та його нащадкам. Опинившись в еміграції у Брюсселі (Бельгія), А. Ізенбек спочатку намагався прочитати ВК самотужки, а у 1925 році залучив до своєї роботи і Юрія Миролюбова, який працював над транслітерацією тексту ВК близько 15 років. Після смерті А. Ізенбека (1941 р.) його квартира та художня майстерня за умов німецької окупації були пограбовані; дощечки безслідно зникли.

Ю. Миролюбов та А. Ізенбек працювали над розшифруванням текстів ВК. Згодом журнал «Жар-птиця» у 1957-1959 р.р. опублікував близько половини наявних матеріалів – 34 дощечки, але позиція науковців щодо ВК розчарувала Ю. Миролюбова. Ось що він писав: «У мене рукопис не викликає сумнівів у його справжності. Інша справа – ставлення до тексту «авторитетів». Ці люди завжди запідозрюють усе.»

Після смерті Ю. Миролюбова текстом ВК займався історик С. Лісний (Австралія). Він підкреслював, перш за все, оригінальність і неповторність як техніки написання ВК, так і її змісту. На його думку, виготовлення дерев’яних книг було особливим мистецтвом. І фальсифікатор не зважився б на таку підробку, та ще й у обсязі понад три друковані аркуші; алфавіт своєрідний, схожий на кирилицю, але без грецизмів; мова теж неповторна, але в усьому має чіткі слов’янські форми; вражають історичні знання авторів, які викладають подробиці стосунків русів з добрим десятком інших народів і племен; автори ВК обізнані з мітологією та звичаями свого народу, нині втраченими, показали боротьбу з грецькою та варязькою християнською експансією на руській землі; у центрі уваги ВК причорноморські степи від Карпат до Дону, тобто «скитський квадрат» Геродота, що і був здавен «Руською землею», у ВК відсутня будь-яка тенденційність – автори чесно розповідають як про перемоги, так і про поразки русів.

На початку 1959 року С. Лісний отримав з Москви відповідь, що ВК – підробка. Експертний висновок Академії Наук СРСР про підробку, був підготовлений палеографом Л.П. Жуковською, а у 1960 р. з’являється і її стаття, досить суперечлива і у дечому навіть загадкова. Наступним СРСРівським «експертом», який, ґрунтуючись на висновках Л.П. Жуковської, також виносить вердикт про не автентичність ВК був О.В. Творогов (С. Петербург).

З вищезазначеними «експертами» вступив у полеміку перекладач ВК українець Борис Іванович Яценко. Цікаво те, що зазначені пани так і не змогли надати аргументовані докази щодо підробки ВК. На думку Б.І. Яценка, Жуковська та Творогов просто виконували замовлення ЦК КПРС, котрий на той час жорстко контролював процеси відкриття комор української національної історії. Засудження у 1972 році Івана Білика на 5 років в’язниці за історичний роман «Меч Арея» є тому яскравим підтвердженням.

Отже «Велесова книга» є безцінним скарбом народу України-Руси, який нам, українцям, дає можливість зрозуміти, перш за все, себе, пізнати своє призначення поміж іншими народами Землі. Ми, українці, можемо впевнено дивитися у майбутнє знаючи хто ми, чиї діти, яких батьків. Наші пращури – творці однієї із найдавніших цивілізацій, що стала витоком для всієї індоєвропейської культури.

То хто ми, орійці чи арійці, виникає запитання? Надалі використовуються тексти ВК за останнім перекладом Б.І.Яценка.

У ВК (д. 2а) говориться: … і були отцем Орієм до краю руського ведені;

У ВК (д. 4г) говориться: … А той Ор-отець казав: «Ідімо од землі цієї, де хуни братів наших убивають, тоді бо криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть і дітей убивають». «То бо той старотець сказав: А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є». «І рушили всі і троє синів Орієвих, були ті Кий, Пащек та Горовато, звідки і три славні племена виникли. … Багато крові коштував той похід слов’янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував. Бо кров є святою. А кров наша про те каже, що ми русичі усі. Не слухайте ворогів, які кажуть, що немає у нас доблесті. Од отця Орія походимо, і той час від часу народжується серед нас».

У ВК (д. 36 а) говориться: … «Се бо Ор-отець іде перед нами, і Кий іде з русами, і Щек веде плем’я своє, і Хорев хорватів своїх, І Землебог радіє з того, які-то ми внучата Божі».

Гадаю, досить цитат. Адже за правилами української мови ми, українці, ніяк не можемо бути «арійцями», а тільки «орійцями», бо похідна назва від імені батька Ора може бути тільки орійці, орачі (як і руси, русичі) і не інакше. Саме таким землеробським народом, народом орачів-орійців і були руси-праукраїнці. А слово «арійці» з огляду на санскрит, як А-каючої мови, і є перефразованим від орійці. Саме так сьогодні розмовляють наші сусіди литвини-білоруси, на 90% використовуючи українські слова, але з А-канням безнаголосового звуку «о».

Сьогодні, з огляду на наше Трипілля, на нещодавно віднайдені пратрипільські артефакти, провідні вчені вже дозволяють собі говорити, що перші Хомо сапієнс сапієнс, тобто кроманьйонці, були проторусами. Що ці проторуси з’явилися 40-45 тисяч років до н.л. на Близькому Сході не еволюційним шляхом в результаті генетичної мутації.

Росіянин Ю.Д. Пєтухов недвозначно пише (История Русов, древнейшая епоха), що всі інші «еволюційні теорії» за досить короткий часовий відрізок не витримують жодної критики і про них варто забути назавжди. А надалі, розвиваючи свої фантазії, пан Пєтухов «обґрунтовує» появу монголоїдної та негроїдної рас від злиття проторусів як не з неандертальцями, то з синантропами тощо. Відірвавшись від недолугих «романо-германських» теорій, поважний пан Пєтухов так і не зміг відокремитися від так званих «біблеїстів» і «науково» обґрунтовує появу білої першолюдини (Хомо сапієнс сапієнс, кроманьйонця) на Близькому Сході, посилаючись на якийсь не еволюційний шлях. Ну а «біблеїсти» та інші історики знову нам доносять симітсько-божественний шлях, вмотивовуючи та обґрунтовуючи отой «не еволюційний шлях» юдейською Торою.

(А. Кондратьєв)

Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d0%b2%d0%b5%d0%bb%d0%b5%d1%81%d0%be%d0%b2%d0%b0-%d0%ba%d0%bd%d0%b8%d0%b3%d0%b0-%d0%b2%d0%be%d0%bb%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%bd%d0%b8%d0%ba/

Велесова Книга. Волховник

Наші Пращури продовжують жити в нас

Від своєї появи й дотепер ця Книга викликає безліч питань та суперечок. Намагаються розшифрувати численні підтексти, відреставрувати побут давньої культури за описами та деталями, сформувати цілісну картину світогляду, що врешті-решт утвердить або спростує справжність знахідки минулого століття. Направду Книга є унікальним зібранням різноманітних текстів. Вона – барвиста мозаїка, в якій гармонійно поєднуються надзвичайно цікаві й несподівані пазли. На відміну від хибних уявлень про будову Землі, наші Пращури-Трипільці знали про її майже овальну форму, молились багатьом Богам, але в кожному вирізняли якості, що заслуговують шани, відкидали криваві жертвоприношення. Це лише незначний перелік того, що містить “Велесова Книга”. Вона розкриває таємниці ментальності Предків українців, наводить зразки легенд і пісень, замовлянь та примовок, які, безумовно, цікавлять і відгукуються у розумі та серці кожного, хто поринає у прадавній та РІДНИЙ світ.