ЯК ЗНИЩУВАЛАСЬ УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ
Cучасна версія світової історії є суцільним міфом. Вона жодним чином не відображає реальних подій, які насправді відбувалися у минулому.
Історія була придумана як красива казочка для звеличення націй та народів, які волею випадку стали домінувати у тогочасному світі. З часом народи-лідери змінювалися – іншою ставала й світова історія. Колись вона оспівувала Грецію, згодом – Рим.
Ще за якийсь час “історичними геніями” стали нащадки германських племен, тобто – німці. Відповідно лише вони (ну, і ще, можливо, французи) могли бути “найрозумнішими”, “найгеніальнішими” і т.д. І лише їхня історія могла претендувати на роль “найважливішої”, “великої” та “славетної”.
Але попри те, що світова історія постійно змінювалася, пристосовуючись до примх та амбітних бажань нових лідерів, в усі часи вона мала одну спільну рису. А саме, – не переставала бути міфом. І навіть зараз – у 21 столітті, в епоху необмеженого поширення інформації, ми усі є свідками того як фальшується історія.
Для прикладу: чи намагалися історики розібратися в істинних причинах Другої світової війни? Чи хтось з них спробував вияснити справжню роль Сталіна і Гітлера в усіх тих подіях? Як завжди – правдиву історію війни замінили міфом. Гітлера перетворили на цапа-відбувайла (scapegoat), навішали на нього усі, які лише можливо, гріхи. І, нарешті, зробили цю тему забороненою для глибокої дискусії.
Тим самим, країни-переможці (Росія, США, Англія) приховали свою власну роль у підготовці та розв’язанні цієї війни. А, заодно, з історії зникли й злочини, які їхні війська вчинили у ході військових дій.
Усі ми знаємо, що Німеччина побудувала у Європі кілька концентраційних таборів. Але ніхто з пересічних європейців не знає, що у радянській Росії їх було у сотню разів більше. І за режимом утримання та смертністю в’язнів комуністичні концтабори були незрівнянно жорстокішими за нацистські.
Унаслідок ядерних бомбардувань американцями Хіросіми та Нагасакі влітку 1945 року загинули сотні тисяч мирних жителів. Знищені міста не мали ні військових баз, ні стратегічних заводів. Тож, ця операція, з точки зору військової доцільності, була абсолютно не обґрунтованою. Але хто з істориків назвав ці дії американців геноцидом проти японського народу? І чи сів президент США Гаррі Трумен, який був ініціатором ядерного бомбардування, на лаву підсудних як військовий злочинець?
Усі знають про голокост євреїв. Але три жахливі Голодомори українського народу у світовій історії так і не набрали статусу Геноциду проти українського народу. Чому? Тому, що історію пишуть не історики, а ті, хто знаходиться на вершині владної піраміди. Їм ця правда є невигідною. Чому? Здогадайтеся самі…
І подібних прикладів сучасного фальшування історії наші читачі, які цікавляться історією, можуть наводити сотнями.
Однак, повернемось у минуле. Аналіз писемних джерел та археологічних пам’яток доводять, що ніякої сяючої та величної Римської імперії, яка безроздільно панувала над усіма оточуючими народами, не було. Так само відсутнім було відставання та дикість у світі, який не входив до складу Римської імперії, і який римляни презирливо називали “варварським”.
Довколишні народи жили своїм активним життям, розвивалися і нічим особливо не поступалися пихатим римлянам. Отож, не було ніякого “варварського” суспільства довкола “цивілізованих” римлян. Європейський світ розвивався паралельно і одночасно.
Хоча Європа й розвивалася паралельно, але серед європейців, безумовно, були свої лідери. Ми далекі від того, аби повністю заперечувати значення Риму у стародавньому світі. Очевидно, що він таки відігравав певну роль у європейській політиці, але лідером не був. Деяку вагу у політичному житті Європи мали германські племена. Але найбільшою і наймогутнішою європейською державою античності, без сумніву, була Велика Скіфія – наша давня Праукраїнська держава.
Щоб приховати цей факт, Московська імперія планомірно знищувала будь-які речові докази колишньої величі України. Ця політика нищення української історії шляхом ліквідації пам’яток була введена у ранг державної зразу ж після Переяславської угоди 1654 року. Отримавши контроль над українськими землями, московити з часом отримали й доступ до історичних першоджерел, які були заховані у монастирях, книгозбірнях та приватних колекціях української еліти.
Першим, хто підписав наказ про звезення до Москви українських книжок, був москвинський цар Олексій Михайлович – той самий, який зумів вдало скористатися недолугістю Богдана Хмельницького і підступно захопити Україну. По Україні почали шастати спеціальні військові загони, які вилучали древні манускрипти, нібито для вивчення та копіювання, і звозили їх до Москви. (Інколи вони конфісковувалися після того, як якийсь український шляхтич попадав у немилість). А назад в Україну ці безцінні пам’ятки минулого уже ніколи більше не поверталися.
Можемо лише здогадуватися, якою була подальша доля вкрадених книжок. Очевидно, що більшість з них (особливо ті, які на думку Імперії видавалися найбільш шкідливими) були негайно знищені. Частина ж манускриптів, які можна було використати у майбутньому для фабрикації брехливої, але зручної для московських царів історії Московії, вціліли. Їх десь надійно заховали у місцях, доступ до яких прості смертні не отримають уже ніколи.
Подібні вилучення проводили усі наступні московські правителі. Але боротьба з українською історією не обмежувалася лише конфіскацією та вивезенням книг до Московії. Відбувалися речі й набагато жахливіші. Так у 1718 році за таємним наказом Петра І було спалено архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря, яким було понад 700 (!!!) років.
У 1743 році, за наказом імператриці Єлізавєти Пєтровни, з українських храмів знову були забрані старі українські церковні книги і, уже звично, спалені. А у 1780 році, в часи “прасвєщьоннай імпєратріци Єкатєріни Втарой”, була спалена книгозбірня Києво-Могилянської Академії, яка збиралася понад 150 років, і була однією з найбагатших в усій тогочасній Європі.
У 1833 році “самодєржец Нікалай І” дав наказ забрати з усіх мечетей Криму документи та книги, написані татарською, турецькою та арабськими мовами і спалити на центральних площах міст. Там горіла й українська історія, оскільки багато спалених документів стосувалися України-Русі і її відносин з південними народами.
Уже у “щасливі” совєцькі часи, влітку 1932 року, з Софіївського собору було вивезено близько двадцяти возів історичних цінностей, рукописів та книг, які зникли у невідомому напрямку. У наступні десятиліття (так само – у “невідомому напрямку”) продовжували зникати решта давніх українських книг, які ще дивом зуміли уціліти після кількасотлітніх попередніх чисток.
А у 1964 році за участі КДБ було спалено Українську Національну книгозбірню, де знову у безжальному полум’ї горіла наша давня історія. У період з 1969 по 1979 рік відбулася ціла низка загадкових пожеж по усій території України. Зокрема, у відділі україністики Української Академії Наук, у музеї “Софія Київська”, у Видубицькому монастирі, у Тернопільському медичному інституті, в Успенській церкві та музеї українського мистецтва у Львові.
Кожен раз, коли московська армія проходила Україною (чи то під час Північної війни зі шведами, чи то російсько-французької 1812 року, або ж російсько-німецької 1941-45 р.р.), вона вже звично грабувала українські музеї, церкви, та приватні колекції багатих українців.
І справа не обмежувалася лише банальними грабежами: це була планомірна політика нищення українських історичних об’єктів та пам’яток. Так у 1901 році, за рекомендацією Московської академії мистецтв (!?) було зруйновано давній іконостас в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Безцінні фрески, портрети київських князів, гетьманів та полковників знищили, а унікальний давній розпис зафарбували. І таких випадків було сотні по усій Україні.
У 1915 році (під час Першої світової війни) втікаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московити вивезли з Західної України безцінні пам’ятки української історії, які були вкрадені з музеїв та приватних колекцій.
Під час загарбницької російсько-української війни 1918-1925 років новітні, на цей раз уже не царські, а більшовицькі варвари, зруйнували, або ж вкрали незліченну кількість пам’яток української минувшини. Зокрема, гарматним обстрілом було спалено помешкання відомого історика Михайла Грушевського. Разом з будинком згорів і знаменитий історичний архів ученого, у якому було зібрано рідкісні матеріали та першоджерела, які він використовував під час роботи над історичними книгами.
Це був час, коли будь-який варвар у шкіряній тужурці з маузером на боці і червоною зіркою на кашкеті міг зайти у перший зустрічний музей і забрати те, що йому було до вподоби. Рахунок знищених і пограбованих комуністами протягом війни приватних архівів, книгозбірень та музеїв йшов на тисячі!
Дикі руїнницькі оргії тривали й у наступні післявоєнні роки. Лише за двадцять років (до початку Другої світової війни) було знищено вісім тисяч (!) церков, які по праву вважались безцінними пам’ятками української архітектури та мистецтва. У тому числі: матір церков руських (українських) – Десятинна церква, яка була споруджена ще у 10 столітті за наказом київського князя Володимира Великого, Михайлівський Золотоверхий собор (побудований на початку 12 століття), храм Успіння Пресвятої Богородиці (пам’ятка 12 століття), Пустинний монастир Святого Миколая (12 століття) та інші.
Перед тим, як церкву підірвати, варвари забирали усе цінне. А безцінні давні фрески, вітражі та настінний розпис із живих свідків минулих віків після вибуху перетворювалися на мертву купу каміння та пилу.
Вкрадені ж речі або йшли до російських музеїв (де вони перебувають й по-сьогоднішній день, а про їх повернення москвини навіть не хочуть вести мови), або до приватних колекцій правлячої комуністичної номенклатури (вони й досі знаходяться у їхніх вінценосних нащадків, які тепер, правда, себе називають по-іншому – російською політичною елітою). Ще частина награбованого продавалася за кордон, позаяк злочинній Імперії потрібна була валюта.
Так книга за книгою, експонат за експонатом, пам’ятка за пам’яткою знищувалася Велика Історія Великого Народу. А на заміну їй приходила, сфальшована тими ж крадіями та паліями, убога й недолуга оповідь про нездалих хохлів-малоросів, які самі ні на що не спроможні. І можуть бути хіба лише вічними “молодшими братами” росіян.
Так руйнувалась наша пам’ять, знищувалась наша самоповага, спотворювалася свідомість народу. Колись гордих українців-аріїв перетворювали на бездумне бидло, і, що саме огидне, на вдячних рабів. От і дивуйся після цього, що ми зневажаємо себе, рідну мову, звичаї, традиції й усю свою багатотисячолітню історію.
Знищення писемних та матеріальних пам’яток української минувшини однозначно можна кваліфікувати, як одну із форм етноциду. Існує проста формула: немає історії – немає й історичної пам’яті; немає історичної пам’яті – не може бути й самоідентифікації себе, як окремого етносу; відсутня самоідентифікація – зникають мова, традиції та звичаї; а з їх зникненням – перестає жити й нація. Тобто, ми бачимо планомірне і цілеспрямоване знищення українського етносу, яке триває вже більш ніж 350 років.
Тим не менше, ми, українці, продовжуємо жити, і, всупереч усьому, таки маємо реальні докази нашої правдивої Величі. Потрібно лише хотіти їх бачити. Попри те, що Московська імперія ліквідувала майже усі доступні їй пам’ятки матеріальної та писемної культури українського народу, знищити, наприклад, Змієві Вали вона не могла. Так само, як і залишки давніх українських городищ та курганів, яких по усій території України збереглося тисячі! Вціліли й руїни українських міст Причорномор’я.
Але наша Велич не обмежувалася лише надбаннями у світі матеріального. Український народ є творцем того, що не може знищити жодна лиха імперська воля, що не підвладне ні вогню, ні багнетам, ні безжальному молотку вандала.
А саме, – українська нація створила арійський духовний світогляд та вірування, які пізніше ляжуть в основу усіх світових релігій, народного епосу та фольклору багатьох народів світу.
Олександр Ковалевський
Книги, в яких описана СПРАВЖНЯ історія України, які можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d1%85%d1%82%d0%be-%d1%94-%d1%85%d1%82%d0%be-%d0%b2-%d0%b0%d0%bd%d1%82%d0%b8%d1%87%d0%bd%d1%96%d0%b9-%d1%96-%d0%b1%d1%96%d0%b1%d0%bb%d1%96%d0%b9%d0%bd%d1%96%d0%b9-%d1%96%d1%81%d1%82%d0%be%d1%80/
«Хто є хто в античній і біблійній історіях»
Книжка «Хто є хто в античній і біблійній історіях» – це відповідь на проект Тімоті Сандерса і Віктора Пінчука
Книжка «Хто є хто в античній і біблійній історіях» – це відповідь на проект двох євреїв – американського історика Тімоті Сандерса і українського бізнесмена Віктора Пінчука «Українська історія: глобальна ініціатива». 16 вересня 2024 року сайт «Бабель» писав про нього:
«Одинадцятого вересня в Києві пройшла презентація проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Вперше в листопаді 2023 року в Лондоні про нього розповіли історики Тімоті Снайдер, Сергій Плохій, Ярослав Грицак і засновник – бізнесмен Віктор Пінчук. Рік по тому в Дипломатичній академії на Михайлівській площі, за кілька кроків від памʼятника княгині Ользі, організатори проєкту представили дослідників, які візьмуть у ньому участь. Це близько 90 науковців з усього світу – історики, археологи, антропологи, психологи. Більша частина з них – українці. Протягом трьох років вони працюватимуть над 70 темами з історії України – від прадавніх часів до сьогодення. Загальну концепцію проєкту написав голова його академічної ради Тімоті Снайдер».
Що це за концепція, говорив в одному зі своїх інтерв’ю на початку того ж року сам Тімоті. У ній, по суті, українці (руси) не розглядаються як корінне населення. І Київ не українське місто:
“Тими часами вікінги, а точніше, кажучи по-сучасному, їхня рабовласницька компанія, відома як «Русь», поступово спускалися вниз по Дніпру, щоб обміняти своїх рабів-слов’ян на срібло. Зрештою, ці прибульці зробили з Києва, тодішньої хозарської фортеці, свій головний торговий пост і порт, а згодом і свою столицю”;
“У давньому Києві проживали євреї, які знали іврит і слов’янську. Жило в місті також багато носіїв інших мов, що походили з кількох різних мовних сімей”;
“Території середньовічної держави вікінгів – Київської Русі – мають належати Швеції, Данії або Норвегії, чи, можливо, Фінляндії. Тобто, створення Київської Русі було лише одним із кількох разючих прикладів державного будівництва вікінгів близько 1000 року”.
Тобто, в новій історії, яку нам хочуть написати євреї, залишиться так, як написали її і московські німці на чолі з німкенею царицею Катериною, де нам, українцям, дозволять появитися лише в 12 ст., а руси це нібито скандинави…
Натомість книжка «Хто є хто в античній і біблійній історіях» на численних джерелах і артефактах доводить, що, як писав Борис Олійник, «Ми тут жили ще до часів потопу. Наш корінь у земну вростає вісь». І саме наші праотці були засновниками багатьох родів, міст, держав в т. ч. палестинських – нині єврейських. Що, до речі, випливає також із тверджень видатних англійських істориків С. Піґґота і Ґ. Кларка про те, що Середній Схід Месопотамія і Близький Схід колонізовані людьми з України…
Серед доказів автора багато рідкісних ілюстрацій та карт.
Скіфи. Іван Білик https://sribnovit.com/product/%d1%81%d0%ba%d1%96%d1%84%d0%b8-%d1%96%d0%b2%d0%b0%d0%bd-%d0%b1%d1%96%d0%bb%d0%b8%d0%ba/
Опис книги
| Сторінок: | 664 |
| Обкладинка: | тверда |
| Формат: | 175х245 |
| Стан книги: | нова |
| Рік видання: | 2021 |
| Мова: | українська |
| Ілюстрації: | без ілюстрацій |
| Видавництво: | “ЧАС” |
| ISBN: | 978-931-8534-21-6 |
До трилогії «Скіфи» увійшли видатні історичні романи Івана Білика: «Дикі білі коні» (1989), «Не дратуйте рифонів» (1993), «Цар і раб» (1992). Трилогія автора вражає своєю гостротою навіть зараз, тому ймовірно деякі розділи так ніколи і не потрапили до друку. На основі праць Геродота автор висвітлює сторінки давньої історії наших предків – скіфів, яким рідна землю допомагала успішно протистояти ворожій навалі. В першій частині твору описано протистояння скіфів багатотисячній армії перса Дарія, що закінчилося ганебною втечею останнього з частиною вцілілих військ. В другій частині описано пригоди самого «батька історії» Геродота, який мандрує Причорномор’ям до Ольвії, збираючи відомості для своєї праці. А ми маємо можливість побачити події тих далеких віків, про які не існує жодних інших писемних джерел, очима автора. Ів заключній частині праці описано повстання скіфів у Боспорській державі в 112-110 рр. до н.е. Очільник повстання син скіфського царя Савмак, звільнивши всіх рабів, намагався створити вільну державу, яка через зраду колишніх рабів проіснувала недовго. Читач, поринувши в ті далекі героїчні і трагічні події, гарантовано не захоче повертатися в сіре сьогодення
Великий код України-Русі https://sribnovit.com/product/%d0%b2%d0%b5%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%b8%d0%b9-%d0%ba%d0%be%d0%b4-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b8-%d1%80%d1%83%d1%81%d1%96/
Великий код України-Русі, Піддубний С. В , можна сміливо назвати родовідною книгою українського народу. Вперше в українській історіографії докладно розглядаються давньоукраїнські основи – Боги, герої, племена, держави, мова, дохристиянська релігійна система. До дослідження залучено широкий пласт літератури: праці Гомера, Гесіода, Есхіла, Геродота, Світонія, Біблія, Велесова Книга і багато інших джерел. Доводи та висновки автора ґрунтуються також на численних світлинах артефактів, пам’ятників, святилищ, на стародавніх картах тощо.
