У К Р А Ї Н С Ь К ИЙ СВІТОГЛЯД –

П Е Р В О В І Ч Н Е К О Р І Н Н Я С В І Т О В О Г О Д Е Р Е В А Ж И Т Т Я

От де, люде, наша слава,
слава Україні!
Тарас Щевченко

Відомий український письменник Валерій Шевчук у переднім слові до першого видання «Української
міфології» Валерія Войтовича (2002) писав: «Не секрет, що кожна людина є об’єктом Божого творення, отже, скільки не було, є й буде особистостей у цьому світі, всі вони не тільки подібні поміж себе, але й з неповторним обличчям, голосом, душею й характером, – можна вважати це одним із Божих чуд. Але годі поминути увагою ще одне, не менше чудо: кожен народ у цьому світі також неповторний, це також самостійна, цього разу колективна субстанція зі своїм обличчям, мовою, характером та душею.
Відтак одна із питомих рис колективної субстанції, якою є народ, – його стосунок до білого світу, бачення його, розуміння, і це проходить через систему уявлень, що складається із ряду антропоморфованих образів; саме через них людина довгі віки з’єднувалася із невимірною природою, а отже Богом. Так, на мою думку, й постали комплекси народного світогляду, що складають більш чи менш розрослі, уподібнені й неподібні саги того образного світу, які немало впливали на творення ментальності народу, бо саме на цьому підмурівку виростали його духовні первні: бачення себе у світі і світу, пізнання життєвих процесів, – цей був шлях людини до всесвітньої гармонії, тобто до Бога. В первісному періоді розвитку колективної субстанції-народу це духовне бачення складалося із стихійно уладнаної системи духовних бачень та понять, які сприймалися людиною у формі поетичних

образів; – саме з такої особливості людської психіки й народилися людські мистецтва – важливий складник душі народу. Ось чому вважаю важливим, ба й необхідним, вивчати міфологію, творену народом у віках, бо саме вона є тим началом, що творить обличчя кожного етносу, стаючи, зрештою, однією з великих ланок пізнання себе в часі; та ж бо народ, котрий себе в часі пізнає, стає свідомим, отже життєздатним, бо тим самим ніби вкладає собі в душу частку вічності».

З часу першого видання цієї праці минуло дванадцять років. Книга витримала ще чотири ви-
дання (2005, 2012, 2015, 2017). Заразом варто підкреслити, що протягом останніх років, автором

досліджено чимало інших історичних джерел, зокрема, з’явилися друком сучасні роботи присвячені міфорелігійному світогляду нашого народу. Безперечно, знайдуться ще й інші праці з досліджень давньоукраїнських міфів, які певною мірою доповнять і розширять коло персонажів маловідомих українських Богів. Працюючи над книгою з української міфології, автор у силу можливостей намагався знайти своїм близько 1861 термінів-«персонажів» належне обґрунтування. Бо, власне, в кожному з них – пам’ять поколінь, незнищенна спадщина минулого.

Визначний фольклорист та етнограф В. Гнатюк щодо прогалини в українській міфології зазначав:
«Я вже давно хотів видати «Українську міфологію» (популярну для широких кругів), бо вважаю її
дуже цінним остатком нашої старшої культури. І коли ви переглянете слов’янську міфологію – чи
Махаля, чи Нідерлього (що написані найкритичніше), побачите, що найбільша частина матеріалу, на який вони опираються, наша – українська. Тим часом самі українці не знають сього, ні не цінять (тому, що не знають)».

У 1904 р. В.Гнатюк опублікував перший том своїх «Знадобів до українсько-руської демонології».
Це був перший в українській фольклористиці самостійний збірник матеріалів цього жанру, який
охоплював 398 до того часу ніде не публікованих народних оповідань демонологічного характеру.

Наступний том цього капітального видання вийшов уже в двох книжках і містив 1167 демонологічних оповідань. Разом у трьох книжках цього видання опубліковано 1575 оповідань про 53 демонологічні істоти. Це і досі неперевершена збірка демонологічних оповідань в українській фольклористиці.

Заразом В.Гнатюк застерігав, що його розвідка не дає повної картини з народної міфології, оскіль-
ки немає достатньої кількості писемних пам’яток, які б описували культ українців «з такими по-
дробицями, як це має місце, приміром, у старовинних греків». Однак вчений добре розумів цілісну потребу такої праці, бо вже і на основі наявних історичних джерел «можемо відтворити собі доволі повний образ первісного релігійного світогляду наших предків». В.Гнатюк, зокрема, наголошував:
«Наші давні предки були з огляду на віру пантеїстами. Вони вірили, що весь світ, небо, повітря й уся земля заповнені Богами, та що вся природа – жива, повна всякого дива, а в ній усе думає й говорить нарівні з людьми та Богами. На чолі світу стояли Боги, що всім кермували; за ними тягнувся цілий ряд нижчих Божеств та демонів, який старшим Богам стояв до послуги; на кінці стояли люди, обдаровані надприродною силою, які могли не лише конкурувати з демонами та сперечатися з ними, але навіть примушували сповняти їхню волю, коли сього вимагали обставини».

У «Нарисі з української міфології», який побачив світ лише у 2000 р. у Львові, В.Гнатюк найбіль-
шу увагу приділяє вищим Богам давньої України (15 статей) (Сварог, Перун, Дажбог, Хорс, Велес,

Стрибог, Троян, Мокош, Світовид, Сімаргл та ін.), духам (28) та людям з надприродною силою (13)

(дідько, щезник, домовик, лісовик, чугайстер, водяник, блуд, лісниця, мамуна, мавка, русалка, покутник, опир, вовкулак). Вчений вказує, що впродовж довгого часу від прийняття християнства до наших днів багато втрачено з колишніх уявлень і вірувань, позатиралися відмінності в характеристиках демонічних істот, а тому «треба добре орієнтуватися в матеріалі, щоб не помішати прикмет одних демонів із прикметами других».

УКРАЇНСЬКА МІФОЛОГІЯ – ПЕРВОВІЧНЕ КОРІННЯ СВІТОВОГО ДЕРЕВА ЖИТТЯ
Як переконують вчені, розглядаючи давньоукраїнських Богів, згадуваних в історичних джерелах, можна розподілити їх на декілька груп: в одну групу входять Сварог і Сварожичі (Сварог, Дажбог, Сварожич, Світовид, Перун); в іншу – Божества родючості: Род, Велес-Волос, Яровит, Ярило.

У своїх «Слов’янських древностях» Л.Нідерле наводить такий перелік Богів: Перун, Сварог, Сва-
рожич, Дажбог, Велес (Волос), Мокоша, Хорс (Хръсъ), Троян, Сварожич-Радогост, Святовит, Триглав, Ругевит, Геровит, Припегало, Сива, Пров, Подага, Чорнобог, Білобог, Морана, Лель, Полель.
Як зазначає Б.Рибаков: «На противагу грецькій міфології, яка вже з VII ст. до н. е. стала об’єктом (а, можливо, у деякій мірі і жертвою – В.В.) літературних розробок і творчого збагачення жрецями, поетами, письменниками і спеціальними міфографами, слов’янська міфологія, як «життя Богів»,
залишилася неописаною». Саме тому про багатьох Богів досить обмежені етнографічні дані, їхні
первісні функції через нашарування пізніших епох не завжди можна визначити.

Вчені вважають, що саме «Нарис з української міфології» В.Гнатюка, якщо не враховувати ще ра-
нішої праці рукопису І. Вагилевича «Слов’янська демонологія», є першою спробою характеристики вірувань українського народу.
Фактично першим опублікованим підручником з української міфології вважається монографія

І.Огієнка (Митрополита Іларіона) «Дохристиянські вірування українського народу» (1965). У книзі описано дохристиянські вірування та коротко розповідається про головних Богів Володимирового пантеону та інших Божеств давньої України (Сварог, Перун, Даждьбог, Хорс, Велес (Волос), Стрибог, Симаргл,

Мокоша, Лада й Ладо, Лель і Полель, Ярило, Купайло, Див, Діва, Тур, Рід і Рожаниця, Троян, Доля, Переплут, Марена).
У 50-60 рр. XX ст. в Канаді вийшли дві фундаментальні праці з українських вірувань та звичаїв Килимника: «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні». У книзі подано досить значну картину з українських міфологічних , вірувань та звичаїв українського народу починаючи з дохристиянської доби.

На жаль, величезний пласт робіт, які віддзеркалюють міфорелігійний світогляд українського народу, і сьогодні залишаються раритетами. Рукописні матеріали української етнографічної літератури розпорошені по різних архівах. Протягом тривалого часу вони були важкодоступними навіть фахівцям. Це стосується, зокрема, праць І.Франка, М.Маркевича, П.Іванова, В.Милорадовича, В.Гнатюка та інших дослідників. Однак, як зазначає відомий українознавець Г.Дем’янчук: «Ніхто з читачів не стане, мабуть, заперечувати, що ця зустріч з давньоукраїнськими Богами та демонологічними образами («чи-
стою» та «нечистого» силою) є для нас і цікавою, і корисного: наш погляд у минуле, ніби з допомогою історичного телескопу, сягнув у ту глибінь часу, яка була і є малодоступною, сповненого таємниць та загадок. І ми збагачуємося духовно, єднаємося душами з далекими поколіннями наших предків».
Слід також відмітити, що навіть незначна прогалина етнокультурної інформації призводить до збідніння духовності народу. Ось чому В.Шевчук наголошує: «Це сітка, яка плететься не однією людиною, а всіма колишніми і сутніми представниками людського роду. Історія ж культури нашого народу визначається передусім тим, що ми нізвідкіля не прийшли, на своїй землі ми були завжди.

Це означає, що в етносі своєму зберігаємо поряд із рисами надбання, позиченими, глибочезну ар-
хаїчність, яка, попри всі струси та зміни, усі суспільні та історичні катаклізми, певною мірою залишається незмінною. Ми не садимо свого мисленного дерева заново в нову землю, але весь час прищеплювали нові цивілізаційні пагони до старого. Не завжди те дерево цвіло, часом і присихало, але старе гілля зрізувалося, а нове наростало».
Було б помилкою вважати, що українська міфологія творилася та функціонувала тільки в дохристиянські часи, отже, росла, живилася і плодоносила у всечасі, дійшовши у формі народних звичаїв, обрядів та уявлень про природу та світ аж дотепер. Дослідник полісько-волинського краю, доктор філогічних наук В.Давидюк зазначає: «Дерево життя не може бути вічно зеленим і плодоносити, якщо в нього підірвана коренева система. І не випадково сьогодні всі народи приділяють таку увагу своєму
корінню».
Останнім часом інтерес до пізнання світогляду та ідеології давніх вірувань предків зріс не тільки в українців. Це пов’язано з прагненням сучасної людини якомога повніше зрозуміти своїх попере-
дників. 1998 у Литві відбувся Світовий конгрес етнічних релігій (WCER), на якому було ухвалено декларацію. В ній говориться: «Кожна країна і кожен народ мають свої власні локальні релігії (національну віру, світогляд, міфологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє світобачення, історичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до Природи свого краю та Закони праведного життя… Висловлюємо загальну нашу позицію в світі, що ґрунтується на нашому спільному історичному досвіді: адже нашим етнічним релігіям у минулому завдано значних втрат, страждань і знищення їх світовими релігіями, які вважають себе єдиними претендентами на істину… Ми віримо, що світанок
нової ери індивідуальної та інтелектуальної свободи й усебічного обміну думками (інформацією) дасть нам можливість почати нове відродження наших власних духовних коренів, аби повернути втрачену спадщину».
Відносно дослідників сучасної міфології ведуться великі суперечки. Однак кожен з авторів щось
таки вкладає у дослідження української міфології. Саме тому автор, зокрема, дякує усім, хто був
не байдужим і навіть досить критично віднісся до його праці. Але і дуже шкода, що в історії цієї

багатющої української міфорелігійної спадщини так багато сумних сторінок. Та осягнути велич на-
шого етнічного духу можна лише за умови пізнання міфопоетичної свідомості, яка поєднує минуле, нинішнє й майбутнє життя народу.
Донедавна міфорелігійний світогляд наших предків здебільшого вивчався досить однобічно і в основному ототожнювався з народною демонологією. Безперечно, демонологія виявилася найживучішою, окремі її елементи, зокрема це стосується повір’їв та вірувань, у народі зберігаються й дотепер. У переднім слові до «Гуцульської міфології» Н. Хобзей, доктор філологічних наук П.Гриценко пише: «Світ демонів (назва демонів у широкому розумінні – В.В.), створений уявою людей і освяче-
ний традицією багатьох поколінь, становить ієрархічно складну систему, яка об’єднує власне демонів (чорти, відьми, водяники і под.), окремі реалії довкілля – явища природи, предмети, місця дії, проміжки часу та ін., персоніфіковані абстрактні поняття, які народною фантазією наділені надприродними властивостями і які в загальній картині світу належать до ціннісних, маркованих (вихор, скарб, доля та ін.), а також реальні люди (так звані непрості), які, за народними уявленнями, мають нетипові властивості, особливу здатність щодо виконання окремих функцій, дій (як градівник, хмарник – людина, яка може відвернути градові хмари, віжлун, віщун, ворожбит – людина, яка здатна передбачати майбутнє, гадєр – людина, яка може уберегти від укусів гадів та ін.). Уже ця узагальнена схема засвідчує неоднорідність демонічного простору, склад якого в різних етнографічно-культурних зонах може мати суттєві відмінності».

Як відомо, основними чинниками постання усіх світових релігій є анімізм, тотемізм та магія. Ві-
рування давніх українців мають у собі всі ці ознаки. Зокрема це стосується календарних звичаїв, обрядів, повір’їв, казок, легенд, замовлянь, загадок. Історико-фольклорний та етнографічний матеріал, праці відомих учених, дослідників, інші джерела не лише України, а й Польщі, Білорусі, Болгарії, Німеччини, Індії, Греції, прибалтійських країн підводять до висновку, що українська міфологія не тільки одна з найдавніших у Європі, а й у світі. Доказом може бути хоча б те, що ця багатюща духовна скарбниця (окрім міфології, це й способи будівництва святилищ, творіння скульптур, ви-
найдення меандрового орнаменту та багато іншого) виникла за чотири, п’ять, а можливо й більше тисячоліть до античного світу. І справді, ми захоплюємось античною міфологією, недооцінюючи, а більшою мірою не знаючи, що своєю земною і людяною міфопоетичною красою міфологія наших предків набагато перевищує панський вишук античної творчості.
Шкода, що рання візантійська віра зруйнувала той розквіт, заборонивши українцям їхніх Богів,
народні звичаї та обряди, численні свята, стародавні колядки, щедрівки, веснянки, купальські пісні.
Нова ідеологія запроваджувалася далеко не методами переконання. За словами Нестора-літописця, князь Володимир видав наказ: «Якщо не прийде хто завтра на річку – хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб, – буде мені ворогом».
Церковна влада послідовно викорінювала давні традиції, насаджуючи на народні обряди, звичаї,

пісні свої канони і вірування. Найбільшого гоніння зазнало стародавнє духовенство – волхви. Волх-
ви володіли вражаючими знаннями з астрології, астрономії, медицини, географії, будівничої справи. Вони вміли гадати по Сонцю, Місяцю і зорях, птахах і тваринах тощо, створили вчення про Всевидюче Око – пришельця з далеких світів – і пояснили, хто творець Всесвіту, Неба і Землі. Стародавні мудреці є авторами книг «Острологія», «Звездочот», «Громовик», «Колядник», «Волховник», «Травник» та
багатьох подібних, які не дійшли до нас. «Велесова книга» (IX ст.) та «Слово о полку Ігоревім» (XII
ст.) – то найдавніші писемні пам’ятки. У «Велесовій книзі» подаються відомості про походження
українських племен, їхніх Богів і героїв.
О.Потебня зауважував: «Надто рано поховали в нас слов’янську міфологію: порівняння грецьких
імен із санскритськими засвідчує, що вже до розподілу греків та індійців була розвинута релігія;
було б дивно, щоб слов’яни її не мали. Не гомериди створили грецьку міфологію; навпаки, у них видно вже скептичне й іронічне ставлення до Богів. Замовчування нашими літописцями та іншими чи згадка тільки мимохіть про народні вірування пояснюється зневажливим ставленням монахів до цих вірувань. За відсутністю даних не можна робити висновків лише негативних. Адже якби не збереглося «Слово о полку Ігоревім», то, мабуть, хтось би зробив висновок, що в слов’ян не було народної поезії».

Досліджуючи український фольклор (пісні, казки, легенди, прислів’я, приказки, загадки, замов-
ляння, повір’я тощо) О.Потебня переконливо виявляв сліди вірувань предків із їх багатою міфологією. Вчений писав: «Язичницьке свято, яке збігається і зливається з Різдвом і близькими до нього християнськими святами, було приурочене, між іншим, Божеству вогню-грому, покровителю врожайності полів, багатства, покровителю шлюбу, що мало, можливо, стосунок до смерті. Це божество могло називатися Перуном але могло мати й інше ім’я – Сварога, який у відомому місці Іпатіївського списку Несторового літопису замінює коваля Гефеста, котрий встановлює закон «женам за един муж посягати» і називається батьком Даждьбога – Сонця».

У «Замітках і ескізах про слов’янських язичницьких Богів», що збереглися в архіві О.Потебні, ска-
зано: «образи Пресвітле Сонце – Даждьбог, Стрибог, Хорс органічні для слов’янського фольклору і походять із народного побуту і що «Слово о полку Ігоревім» не могло би виникнути, якби в народній традиції були відсутні образи з міфологічною основою».

І.Огієнко відносно «Слова» також зауважує: «Світогляд автора був чисто анімістичний – уся природа в «Слово о полку Ігоревім» жива, горю людини тут співчувають і квітка, і дерева, і птахи, і людина тут говорить з природою, як з живою істотою, порівняйте плач – голосіння Ярославни». Насамкінець І.Огієнко зазначає: У «Слово о полку Ігоревім» (1187) проведений ще один погляд на наших давніх Богів: це не біси, не ідоли, але наші предки, люди – їхні онуки: «Погибашеть жизнь Дажьбожа внука», «Встала Обида в силах Дажьбожа внука», «Бояне, Велесов внуче». Це для нас дуже важливе: давні Боги не біси, і злилися вже з нами, як наші предки. Взагалі, в «Слові» ані єдиним слівцем не ображено наших стародавніх вірувань, хоч автор його був християнин».
«Міф, що приписується нами первісній людині, – розмірковував О.Потебня, – є лише поетичним
образом. Ми називаємо його міфом лише стосовно до думки тих, якими і для яких він створений.
У пізнішому поетичному творі образ є не більш як засіб створення (усвідомлення) значення, засіб, який розкладається на свої стихії, тобто як цілісність, руйнується кожного разу, коли досягає своєї мети, тобто загалом маючи тільки алегоричне значення. Навпаки, в міфі образ і значення різні, алегоричність образу існує, але самим суб’єктом не усвідомлюється, а образ повністю (не розкладаючись) переноситься в значення. Інакше: міф – це словесний вираз такого пояснення (апперцепції), за яким образові, що пояснює і має тільки суб’єктивне значення, приписується об’єктивність, реальне буття в пояснюваному. Отже, дві половини судження (образ і значення) у міфічному мисленні більш схожі між собою, ніж у поетичному їхнє розрізнення веде від міфу до поезії, від поезії до
прози й науки».
У міфі О.Потебня вбачав переплетення конкретного знання, віри і фантазії, але сутність міфу не зводив лише до якоїсь однієї якості. Вчений виокремив два види міфів, що характеризують різні етапи розвитку людської свідомості. Перший вид – це міфи-порівняння, що пояснюють одні предмети і явища з допомогою інших: «хмара – це камінь, гора», «душа – це дихання, пара, дим, вітер».

Такі міфи лягли в основу усної народнопоетичної творчості. Другий вид – міфи про діяння вищих істот, що керують світом і людиною і в усіх міфологіях належать переважно небу. Такі міфи – витвір пізнішого часу. Відносини між першим та другим видами міфів (простим, первісним і склад-
ним, вторинним) зводяться до того, що «за загальним правилом (спочатку) пояснюється віддалене близьким». Для первісної людини «найперша назва земного вогню, корови і т. ін. вже було міфом, але цей міф став матеріалом для створення міфів про явища більш вражаючі і тому божественні».
Інакше кажучи, предмети, явища повсякдення та їхні взаємовідносини сприймалися як моделі, як аналоги світу «вражаючого», незбагненного, далекого, небесного. Небо пояснювалося землею. Потім «виникло питання: що таке земний вогонь, земна корова? Відповідь: земний вогонь – це той

самий вогонь небесний, що спустився на землю; земна корова – таємниче втілення небесної і тому
відомими своїми діями може вказувати на дії першої». Земля пояснювалася небом. Таким чином, було вибудовано міфомодель «земля–небо–земля». Загалом для О.Потебні характерне розуміння міфу, як арени зустрічі двох енергій земної та небесної, космосу (всесвіту) і мікрокосму (людини).
За М.Сумцовим Сонце в народних віруваннях – Божество милосердного блага. Сонце праведне,

Сонце красне, Сонце Боже – ось епітети до нього. У замовляннях до Сонця благають про зцілен-
ня хвороб, про заступництво та в різних випадках. Найменування сонячного Бога різні – Дажьбог,

Божич, Білобог, або Білун, Ярило, Ладо. За своєю суттю вони загадкові, а деякі з них, «наприклад
Білун, Ярило, Ладо, могли бути простими епітетами при слові Дажьбог ,або при іншім власнім імені сонячного Бога, нині загубленому».
У розвідці «Релігійно-містичне значення українського весілля» М.Сумцов відображено питання про присутність Богів на весіллі; культ Сонця; коровай; Місяць-перебірчик та ін. Міфологічні персонажі (Боги, світила) беруть участь у весільному обряді (символічний вираз через вінок, коровай, запалену свічку), щоб дарували здоров’я та благополуччя жениху та нареченій, або ототожнюються з ними.
Подібно до свята Коляди, яке стало Різдвом Христовим, і на інші народні свята було накладено
церковні: Великдень – Паска; Ярило – св. Юрій; Зелені свята – Трійця; Купало – Івана Хрестителя;

свято Перуна – пророка Іллі; свято Рожаниць – Різдва Пресвятої Богородиці; свято Калити – Ан-
дрія Первозваного; свято Місяця – св. Василя; свято Богині Дани – Йордань. Наприкінці XIX ст.

М.Лисенко з болем писав про обрядово-календарний цикл пісень, «вимираючих на наших очах через поліцію, попів і свою старшину». Визначні українські учені О.Потебня, Ф.Колесса, В.Гнатюк, М.Драгоманов, І.Франко намагалися всіляко підносити авторитет народної пісенної творчості, сміливо ставали на її захист.

Надзвичайно ґрунтовними дослідженнями спільних сюжетних мотивів різних фольклорних традицій в царині дослідження української міфології є розвідки М.Драгоманова – «Замітки про слов’янські релігійні та етичні легенди» (1907), В.Гнатюка – «Українська народна словесність» (1916), Ф.Колесси
– «Українська усна словесність» (1938), І.Франка – «В справі збирання народних легенд» (1899) та ін.

Безперечно, настала пора об’єктивніше підійти до розуміння духовного світу давніх українців, по-
чинаючи з тих чистих першоджерел, які були основою розвитку всієї великої сім’ї індоєвропейських народів. Це має стати важливим кроком пізнання не тільки історії України, а й історії всього людства. Про це наголошує й відомий український філолог Пінчук: «Настане час, що виникне потреба творити музейні куточки стародавньої України під голим небом».
Першим дослідником у цій царині вважається професор Київського університету М.Костомаров,
котрий надрукував у 1847 курс своїх лекцій «Славянская мифология». Першопрохідцями у цьому ж напрямі були І.Левицький, М.Грушевський, Г.Булашев, О.Потебня.
Особливо цінними для розуміння міфорелігійного світогляду давнього населення України є
фольклорознавчі праці О.Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865),
«О купальских огнях и сродных с ними представлениях» (1867) та І.Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу» (1876). Після них з’явилися дослідження Г.Булашева – «Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях и верованиях» (1908); Є.Анічкова – «Язычество и древняя Русь» (1914); Н.Гальковського – «Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси»

(1913); М.Грушевського – «Історія України-Руси», т. І (окремі розділи), «Історія української літера-
тури», т. І (окремі розділи). Значний матеріал з народної демонології зібрав і впорядкував професор Харківського університету М.Сумцов.

М.Гальковський у своїй праці «Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси» наголошував, що в основі міфорелігійних вірувань давнього населення України були культ природи і культ предків, які породили собі багато Богів: Сварога, Перуна, Дажбога, Стрибога.

І.Левицький був першим, хто подав системний огляд української міфології. На відміну від

О.Афанасьева, який вивчав міфологію всього слов’янства, І.Левицький використовував безпосеред-
ньо українські джерела, спираючись при цьому на видання українського фольклору XIX ст. – збір-
ники пісень, колядок, легенд, казок, прислів’їв, приказок, переказів та інших етнографічних мате-
ріалів А.Метлинського, П.Куліша, Д.Мордовцева, П.Чубинського, Я.Головацького, М.Драгоманова, М.Номиса, І.Рудченка, М.Закревського, В.Вис-лоцького та ін. Використав він також і власні записи та спостереження з рідної Канівщини.
І.Левицький прекрасно знав досягнення міфологічної школи в європейській фольклористиці. У нього не було ніякого сумніву в тому, що український народ належить до сім’ї індо-європейських народів, і основа його міфології та сама, що й в інших арійських народів. Книга «Світогляд українського народу» І.Левицького є цінним першоджерелом про духовність українського народу, багато-
вікові традиції його самобутньої культури.

Перші фольклористичні дослідження з української міфології на західноукраїнських землях нале-
жать членам гуртка «Руська трійця» М.Шашкевичу, І.Вагилевичу, Я.Головацькому (30–50-і рр. XIX ст.). Ними була розроблена програма «йти між народ, досліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, котрих народ зберігає в пам’яті тисячі, записувати його приказки і прислів’я, його оповіда
ння і перекази…». Видання науково-літературного збірника «Записки о Южной Руси» (1856–1857) П.Куліша стало визначною подією в тогочасній фольклористично-етнографічниій думці. У листі до Аксакова П.Куліш зізнається: «Записки о Юной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни». М.Костомаров у рецензії щодо праці П.Куліша відзначив: «Тут вміщені не тільки думи і пісні, як у колишніх збирачів, а й оповідання в прозі про історичні постаті та події…, записані слово в слово з уст народу. […] Минув час ковзати поверхнею народного побуту і схоплювати в ньому загальні риси…; настала потреба знати і зображувати свою народність фундаментально з усіма її звивинами. Ніхто з такою бездоганністю не задовольняє цієї потреби в науковому плані, як п. Куліш у своїх легендах, переказах і повір’ях, що їх він записав із уст народу». Насімкінець М.Костомаров наголошує: «Багатство народних пам’яток ще не вичепане!»
Підсумовуючи значення праці «Історичних пісень українського народу» (1874–1875) двох великих
істориків В.Антоновича та М.Драгоманова, а це стосується і М.Максимовича та інших визначних фольклористів-подвижників М.Грушевський підкреслює, що це «мала бути історія українського народу, розповіджена ним самим у поетичній формі».

Для вивчення фольклорних записів наприкінці XIX ст. у Львові була створена «Етнографічна комі-
сія Наукового товариства імені Шевченка». У рубриці «З уст народу» значне місце відводилося фольклорно-етнографічним матеріалам, зокрема про міфорелігійний світогляд предків: про Бога й святих, створення світу, неба, землі, людей тощо. Вісім тематичних циклів, розроблених за про-
грамою «В справі збирання народних легенд» та надрукованих у 1899 р. за підписами І.Франка і В.Гнатюка, склали «Галицько-руські народні легенди» у двох томах, куди ввійшло 412 народних творів, переважно зібраних у Карпатах. Ця праця і сьогодні вважається неперевершеною в українській фольклористиці.

Особливо важливими для автора виявилися «Труды» П.Чубинського, «Етнографічні матері-
али» Б.Грінченка, праці М.Маркевича, В.Милорадовича, О.Потебні, В.Проппа, Т.Рильського, М.Сумцова, П.Єфименка, Д.Щербаківського, В.Дашкевича, Хр.Ящуржинського, М.Максимовича,
І.Срезневського, Я.Головацького, І.Левицького, К.Сосенка, М.Костомарова, О.Котляревського,
В.Гнатюка, Я.Новицького,П. Куліша, І.Франка, О.Партацького, О.Воропая, Килимника… Широкий
етнографічний матеріал подає відомий дослідник Гуцульщини В.Шухевич, уклавши збірку легенд
та переказів цього краю. Багато цінного почерпнуто зі «Словника української мови» за редакцією Б.Грінченка.

Для з’ясування міфорелігійного світогляду українців автору стали в пригоді праці сучас-
ників: М.Чмихова, М.Поповича, Б.Рибакова, В.Барана, Ю.Писаренка, Я.Боровського, О.Дея,

І.Березовського, М.Яценка, М.Шубравської, Грици, М.Пазяка, Б.Хоменка, З.Василенко, Б.Кирдана,
Ф.Лаврова, Р.Кирчіва, М.Позяка, Б.Мозолевського, Б.Михайлова, М.Мушинки, В.Давидюка,
В.Сокола, Ю.Павленка, Л.Іваннікової, В.Скуратівського, О.Курочкіна, О.Мишанича, Ю.Климця,
О.Таланчук, В.Завадської, Я.Музиченко, О.Шалак, Мишанича, А.Іваницького, І.Денисюка,
Т.Каляндрука, Н.Хобзей, В.Качкана, О.Боряк, Л.Козар, О.Шутак та ін.
Важливе значення відіграли праці Е.Мелетинського, А.Лосєва, О.Веселовського, В.Гусєва,
В.Анікіна, Е.Тайлора, К.Мошинського, Б.Успенського, А.Байбурина, О.Гури, Г.Маслової, Л.Нідерле та ін. Використано також капітальні дослідження відомого англійського вченого Дж.Фрезера «Золотая ветвь» (перше видання 1890) та «Фольклор в Ветхом Завете» (1984), фундаментальна тритомна праця О.Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу» (1865–1869).
Дажбог у пантеоні князя Володимира – божество всеохоплююче, пов’язане з сонячною природою.
В Іпатіївському літописі (під 1114) подається переклад візантійської «Хроніки» Іоанна Малали, в
якій автор називає Дажбога «царем Сонцем» і «сином Сварога».
«Поетичний світогляд слов’ян на природу» О.Афанасьєва, в якій використано чимало матеріалу з українських народних вірувань, не втратила своєї цінності і сьогодні. Своїм доробком О.Афанасьєв намагався звести всю народну міфологію до відображення різних явищ природи. У міфопоетичній формі науковець робить цікаві розвідки про світло і тьму, небо і землю, Іллю-громовика (Перуна) та Огненну Марію, про Рода і Рожаниць, про Сонце, грозу, вітер, Перунів цвіт, відьом, перевертнів і т. ін.
Розвиток народної міфології досить цікавий для істориків. З відкриттям у XVIII ст. пам’яток дав-
ньоруської старовини, з дослідженням народного побуту та обрядів виникло бажання заглянути у потаємні куточки цих міфорелігійних вірувань задля осягнення хоча б незначних свідчень про
давню релігію предків. «Доба міфічна є світанком історії народу, але ще не історією; в ній немає
подій, немає певного часу і простору для них, тут ми знаходимо образи, що склалися невідомо
коли і як. Дивитися на цей час треба іншими очима, міряти іншою міркою, відмінною від звичайно вживаної в історичній критиці. Історичний аналіз може відділити пізніші паростки, але мало допоможе у прагненні збагнути дух старовини і проникнути в її заховані таємниці: вони залишаться незрозумілими доти, поки не підійдемо до найсвіжішого джерела, скарбниці старовинних вірувань і одкровень – рідної мови, поки через наближення до спільної доісторичної старовини інших індо-
європейських народів не навчимося розуміти й цінувати відповідно свої власні цінності» – відзна-
чав О.Котляревський.

У свій час М.Костомаров писав, що в людини «є таємне око, яке бачить, що і груба матерія має зв’язок із духовною істиною; є таємний голос, який вказує, в чому полягає цей зв’язок. Оце усві-
домлення духовного в тілесному і складає основу всього прекрасного в мистецтві. Воно є ознакою гармонії і любові, що існує між Творцем і його витворами. Людина здатна любити тільки дух; тілесне саме по собі недоступне його серцю». Вчений також зауважував, що спочатку людина сприймала природу цілісно: вода – пізніше ріки, озера, джерела, болота; дерева – пізніше дуб, береза, клен, липа; птахи – пізніше орел, зозуля, ворона, голуб і т. ін. «Разом з тим, – каже М.Костомаров, – людина створювала про ці предмети міфи, вигадані події з морального світу стосовно до цих фізичних предметів. Міфи і символи зумовлюють і взаємно породжують один одного. Міф, поєднаний з яким-
небудь предметом фізичної природи і свідомості людини, повідомляє цьому предметові постійну присутність того духовного значення, що міститься в самому міфові». Щодо народної творчості він зауважував: «…Народ після прийняття християнства продовжував жити з попередніми предківськими поглядами і навичками, що збереглися й досі, але водночас на нього впливала наступна доба. Ця живучість давніх вірувань, сприяючи збереженню основної суті старовини, водночас сприяла і змінності у формах висловлення; давні поетичні світогляди не могли зберігатися як археологічні коштовності…; вони залишалися в обігу справжнього духовного життя народу і тому неминуче мали підкорятися життєвому потоку і зазнавати змін; від цього деякі форми виникали заново, але неодмінно на старій підкладці… Взагалі способи ставлення людини до природи в українських піснях такі, що могли утворитися лише за часів панування міфологічних поглядів у духовному житті народу». Вчений переконує, що обрядові пісні мають автохтонний характер, міфорелігійний світогляд предків потрібно вивчати через народну творчість. Природа для М.Костомарова – то знаковий символ: «Нема описів заради самих описів, за винятком хіба найновіших пісень; предмети фізич-
ної природи майже завжди зіставляються з явищами морального людського світу; часто людина розмовляє з ними, як із схожими на неї розумними істотами, нерідко й вони відгукуються до неї людською мовою, та й між собою вони частенько спілкуються, як істоти, що думають і почувають по-людськи. Інші, зберігаючи постійно один головний символічний зміст, служать немовби ієрогліфами для вислову людських відчуттів». «Обряди були одночасно й релігією, виражали практичний бік міфу», – наголошує О.Веселовський у статті «Порівняльна міфологія та її метод» (1873).

«У наших предків, – розмірковує М.Костомаров, – процес відділення (відокремлення – В.В.) мі-
фів від предметів фізичної природи та їх людського уособлення не відбувся і, мабуть, лише розпочався: це наочно підтверджує символіка природи в наших піснях, – символіка, що цілком відповідає ранньому, хоча й не первісному ступеню міфологічного розвитку… Назви Даждьбога і Стрибога, безумовно, слов’янські, але, наскільки вони нам відомі. Даждьбог означав сонце, Стрибог – дід чи батько вітрів (в українській казці «вітрів батько»), ту силу, що від неї походять вітри».

У «Слов’янській міфології» М.Костомарова, як відзначив М.Яценко, головним є доведення (че-
рез цілу систему зіставлень з історією Давнього Сходу, античною, давньоіндійською, іранською й

скандинавською міфологією, індентифікацію різних міфологічних персонажів – Перуна, Сварога,

Радегоста, Свентовита та ін. – як посередників між небом і землею) думки про те, що єдиною верхо-
вною силою у різних іпостасях давнього населення України було божество, яке уособлювало Світло

і Сонце (вогонь), якому протистоїть Чорнобог – ворог світлоносного начала, життя, добра.
Цінним матеріалом для реконструкції українських міфів для нас стали також персонажі казок. Казки, як і байки, В.Гнатюк вважав найдавнішим видом фольклору, стародавні міфи, яких збереглися з індо-європейських часів..

Про художній рівень казок Гнатюк образно писав: «Поодинокі казки можна порівняти з перлами, що були нанизані на нитку, а хтось розірвав її та й порозсипував перли. Позбирані разом, вони тво-
рять дорогоцінний нашийник, якому ніхто не годен надивуватися. Не дивно, що ніякі літературні твори не мали ніколи такого розповсюдження, як казки, ані такого довгого життя».
Досить вагомим у цьому напрямі є фундаментальне дослідження «Славянской мифологии» (1995).
Серед інших – видання «Мифы народов мира» (1997) та «Мифологический словарь» (1965), у яких подано значний матеріал із зарубіжної, а також слов’янської міфології. На жаль, їхні автори не спромоглися помітити визначних пам’яток українського народу. Однак тут слід зауважити, що ще М.Костомаров у своїй «Слов’янській міфології» зазначав: «К сожалению, рассмотреть вполне религиозность русского народа, как она является в народных песнях, здесь не могу, потому что не имею ничего в этом роде из великорусской поэзии, а потому решаюсь ограничиться одною малорусского».
На підставі історичних досліджень можна зробити висновок: як міфорелігійний світогляд, так і
окремі елементи традиційної народної культури спостерігаються в усіх без винятку етнічних групах
українців.

Найбільший духовний розквіт давнього населення Українців припадає на добу так званої «соняч-
ної віри», яка стала основою трипільської культури (V–III тис. до н. е.). То була пора великої цивілізованої культури («золотий вік»), духовного самоутвердження. Про це довідуємося знову-таки з усної народної творчості: колядок, щедрівок, гаївок, легенд, переказів тощо, які передають дух
української нації. В передмові до книги «Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора» К.Сосенко пише: «Хоч нині велика частина українського народу, особливо нове покоління, що виросло на повоєнних руїнах, не здає собі справи з провідних думок цих свят, але інтуіційно відчуває повагу і святість давніх традицій, і все-таки увесь нарід держиться досі старосвіцьких святочних звичаїв і поведінок. Сю інтуіційну свідомість чогось величного і святого, переказаного предками, а зв’язаного зі старосвіцькими обрядами, піддержують злучені з святочним часом пісні, – як ось: колядки, щедрівки, гаївки і т. д. І у них то найбільше міститься народних тра-
дицій як релігійних, так і господарських і суспільних, поданих у мітичній формі». Далі К.Сосенко зауважує: «Називаю сам отсю працю спробою, тому що на заложену тему і в сім напрямі дослідів не було зроблено для української етнології майже нічого… Моя праця мусить бути й тому спробою, що етнографічний матеріал про староукраїнську культуру є надзвичайно багатий – і є неможливою річчю використати його вповні; бо при його розгляді виринає незвичайне багатство давніх культур-
них проблем. Вони є зв’язані з заложеною темою, але годі їх акумулювати в одних рамцях студії».

Справді, в напрямку відтворення більш-менш узагальнюючої картини міфологічних персонажів
давнього населення України не було зроблено чогось помітного. Для розуміння духовної культури наших предків чекають на своє глибше дослідження теж міфологічні персонажі, про яких читач може довідатися лише з народної творчості. Прикладом може бути Бог лісу, якого автор на основі відповідних джерел називає Шум-Шумлячий. Або Колодій, якого деякі дослідники вважають Богом шлюбу, примирення та взаєморозуміння. Ще не так давно люди запрошували Колодія до себе на гостини, а жіноцтво справляло своєрідне обрядодійство – «колодку» – символ продовження роду,
що є часткою Світового Дерева. І такі випадки непоодинокі…
Давні українці мали свій Олімп, обожествляли і одухотворяли природу, вірили в її чарівну силу.

Крім головних Богів давньої України – Сварога, Хорса, Дажбога, Перуна, Велеса, Стрибога, Мо-
коші, Ярила, Купала та ін., вони персоніфікували майже всі сили і явища природи – сонце, місяць, зірки, грім і блискавку, мороз, вітер, вогонь, воду, створили поетичні образи долі, різних духів – лі-
совиків, водяників, домовиків, чортів, упирів та інших сил. Усе на довкіллі в предків було одухотворене і сповнене сил. Творилися Боги неба, землі, вогню, води, вітру, лісу, поля… Довкілля мало своє людське обличчя: небо, засіяне зірками; дощ запліднює землю, а земля у свою чергу народжує трави і квіти; у струмків – свій голос… Світло і темрява, тепло і холод, день і ніч, народження і смерть. З найвіддаленіших часів це не лише початок і кінець, а безконечна боротьба Богів: Білобога – Бога білого дня – і Чорнобога – Бога ночі. Чи міг орій-
хлібороб не молитися до Сонця, коли в ранішню пору виходив у поле з плугом? А чи коли в небі грім та блискавиця? Безперечно так, бо то ж Перун – Бог, який наводить жах на темні сили мороку.
Праведне Сонце, Ясний Місяченько та Дрібен Дощик – то сам Господь Бог навесні. То була велика честь для господаря, що такі поважні гості приходять на Святу вечерю, незважаючи на те, що він –така маленька піщинка у безмежному Всесвіті. Народження Богинею Всесвіту премудрою Ладою за дванадцять космічних ночей вогненної трійці: Сонця, Місяця та Зорі – то диво щедрої душі далеких прародителів.

Недаремно І.Левицький писав: «Всі образи для своєї релігії давні українці мусили брати з при-
роди, котра обгартувала їхнє життя з усіх усюдів… Небо здавалось давнім українцям то полем, то морем, то просто кленовим листком, на котрому написані сонце, місяць і зорі; хмари здавалися
лісами, дібровами, скелями, ватагою чи турмою овець, товаром; зорі здавались густими копами
на полі або листям на воді; сонце соколом, блискавка терном або терновим вогнем… В українській міфології ми бачимо давні форми сімейного побуту: між колядчаними Божествами найясніше й найчастіше виступають: батько-господар, мати-господиня, дочка-панна, син – красний панич. Видно, що український народ любив творити собі Богів у найлюбішій формі сім’ї багатого і працьовитого господаря-хлібороба…».

Можливо, саме тому, З. Доленга-Ходаковський зазначав, що духовний світ наших предків «відо-
бражає і заселені, і пустельні місця, оброблені й дикі, височини і рівнини, гострі верхівки і глибокі болота, чисті поля і темні ліси, словом, уся земна поверхня була столицею наших Богів і взірцем
нашої віри».
І справді, не так легко повстати проти християнства, змінити штучний спосіб мислення життя на природний, покинути все чуже і облудне, повернутися до того що любиш глибинно всією своєю душею, створеною найкращими рисами тисяч поколінь предків, по-іншому , натхненно розмовляти своєю рідною мовою, поклонятись багатьом Богам, знати всі їхні обрядові співи, мову та прислів’я.
Християнство перенесло чужі, жидівські персонажі в українську міфологію, назвавши українських Богів демонами , а темне , дике і тупе жидівське бидло спробувало обожествити,
замінивши давніх Богів на Ісуса Христа, св. Петра, св. Миколу й Богородицю , змішавши докупи
події християнської кривавої і тупої історії і факти міфологічні… «Ми не бачимо в народних фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія» – зазначає І.Левицький.

Людину давньої України передусім вражало небо з чудовим, променистим світилом – Сонцем; але
не менш вражала її зміна явищ природи, особливо блискавка і грім, вода, рослини, тварини – все це жило незбагненною таїною, яка особливо відрізнялася від людського життя. «Давній український народ славив світлі небесні сили, годив темним силам, щоб пригорнути до себе ласку неба, щоб присилувати всі сили служити його практичним цілям. Люди молилися небу, щоб загарбати собі небо, дощ, тепло, росу, погоду, щоб прогнати од себе холод, хмари, негоду… Ціль давнього українського
язичництва була практична, як і в індусів, і в греків, і в інших народів, котрі у молитвах до своїх Богів просили собі всякого добра…» – каже І.Левицький.

Особливо малодослідженим залишається уявлення предків про Бога, який існує під різними іменами. Предки-сонцепоклонники своїм, незапозиченим шляхом ішли до розуміння єдиного Бога, Творця Всесвіту, землі і неба, духів, які населяють довкілля, його так і називали – Бог. Цей корінь знаходимо в іменах великої кількості Богів: Білобог, Чорнобог, Стрибог, Дажбог та ін. Візантійський історик Прокопій (IV ст.) Кесарійський писав: «Слов’яни вірують в єдиного Бога, творця перунів, єдиного володаря всього світу…» Про західних слов’ян розповідає історик Гельмґольд (XII ст.): «Є багато видів ідолопоклонства у слов’ян. Одні своїх Богів населяють у збудованих святилищах; інші
Боги замешкують ліси або гаї. Деяких зображують з двома, трьома і навіть більше головами. Та, незважаючи на багатьох і різновидих Богів, котрим святять поля і ліси, слов’яни не заперечують одного Бога в небі, який панує над іншими Богами, а сам лише займається небесними справами. Інші Боги зродилися з його крові, і вони тим досконаліші, чим ближчі родом і кров’ю до того найвищого Бога Богів».

Творцем Всесвіту, Першобогом, Богом над Богами, зачинателем усього живого, в давніх українців, вважався Лад, бо Він і його чарівна дружина Лада є батьком і матір’ю всіх Богів. Бог Род їхній первісток. Як зазначають науковці, культ Рода виник не пізніше II тис. до н. е. Земля-Мати вважалася дружиною Рода, якій він надає життєдайної сили. Свято могутнього Рода приходить до людей у перший день Різдва.
Автор «Слова святого Григорія» (XII ст.) простежує історію виникнення культу Рода і Рожаниць:
«Почали греки ставити трапезу Роду і Рожаницям, також римляни, навіть і до словен дійшло. Це ж
словени почали трапезу ставити Роду і Рожаницям, раніше їхнього Бога Перуна, а ще раніше клали треби упирям і берегиням. По святому ж хрещенню відкинули Перуна, а до Христа припали; але й нині по українах їхніх моляться проклятому Богу їхньому Перуну, Хорсу і Мокоші, і Вилам…».
Свято Рода і Великої Богині відзначали у тріаді свят Спаса – покровителя урожаю. Поклоніння Матері-Родоначальниці було поширене вже у верхньому палеоліті (близько 10 тис. років тому): зображення її було знайдене експедицією В.Даниленка (1974). На ньому чітко вирізняється вишита сорочка Матері Богів. Її візерунок – спіралево-хвилястий орнамент. Його часто знаходимо на керамічному посуді часів трипільської культури, його і сьогодні можна бачити на українських писанках. Цей візеру-
нок в античному мистецтві виник на дві тисячі років пізніше і відомий у світі як «грецький меандр».

Колядки та щедрівки, що належать до найдавніших народних жанрів – величальні пісні на честь створення світу та його вирішальних сил – Сонця, Місяця, зірок, води. Символ Світового Дерева, яке породило матір Всесвіту Богиню Ладу, а водночас небо, землю і весь світ, є найархаїчнішим. За народними віруваннями, первовічне дерево складене з Золотого Трисуття, що є нині символом України; воно також ознаменовує вічну, живу і світлу триєдність Бога Сонця, трьох сутей життя, світ Яви видимий, світ Нави потойбічний і світ Прави-світ Богів.
Щодо дослідження міфопоетичних основ колядок та щедрівок М.Сумцов писав: «А між іншим
побутова правда і моральні риси колядок цінні і для етнографа, і для історика культури. Про міфічне значення доброго молодця і красної дівиці народ давно забув, і міфічний елемент втратив для нього будь-яке значення, тоді як поетичні і моральні елементи колядок продовжують впливати на народ в плані виховання».
Винятково цікавими пам’ятками глибокої старовини є колядки про заснування світу Павуком.

«Ця ідея, мало поширена в колядках, належить до принагідних, але ґрунтовних в українськім світо-
гляді та є, мабуть, старшою ідеєю на Україні, ніж інші, про почин світа, призабутою – як давніший

спомин», – наголошує К.Сосенко.
Щедрівки – величальні пісні на святі Щедрого вечора, святі народження Місяця і зоряної ночі. У
колядках найстародавнішої доби розповідається про створення світу. В них молодий Божич-Сонце

порівнюється з золотом як найвищим земним виміром краси. Господар у них порівнюється з Місяцем, а жінка – з красним Сонцем. У колядках відчувається відгомін матріархату, це ж можна сказати і про веснянки, які за традицією були здобутком дівчат, адже хлопці не сміли навіть приспівувати.
Саме веснянками юнки поспішали повідомити Богів про готовність до подружнього життя, щоби
Богиня Лада помітила їх, допомогла знайти судженого, а Бог Сварог викував шлюбну обручку. Ярославна у «Слові» звертається до Сонця як до Божества. Красному Сонцю присвячувались основні обрядові свята – Великдень, Купала, Коляда. Коляда – Бог, який розпочинає велике Коло Всеєдиного Ладу. У «Велесовій книзі» неодноразово повторюється: «Славимо Дажбога, і буде він наш по крові тіла заступник од Коляди до Коляди». Про Коляду згадує Стоглав (1551). У Густинському літописі (XVII ст.), у статтях «о идолах руських» зустрічаємо такі Божества: Перун, Волос, Позвизд, або Похвист, Ладо, Купало, Коляда, Хорс, Дажбог, Стрибог, Симаргл, Мокоша. У Синопсисі, зокрема у статті «о идолах Владимировых», згадуються ті самі Божества, а крім них – Лель і Полель, діти Лади.

Одними з найдавніших образів в українській міфології вважається Місяць, культ якого проіс-
нував з IV тис. до н. е. до XII ст. н. е. В давній Україні Місяць вважався Богом. В українській міфології Хорс – Божество життєдайного сонячного світла, віддзеркаленого в Місяці,
тому Місяць можна вважати братом Сонця, а Хорса – сином Дажбога.
Але найбільш архаїчним в українців є Світове Дерево, яке росте у Вирії.

За його допомогою моделюється троїста вертикальна структура світу – три царства: небо, земля і потойбічний світ, а також чотиристороння горизонтальна структура (північ, захід, південь, схід), життя і смерть (зелене і сухе дерево) і т. ін. Дерево Життя згадується у колядках, щедрівках, веснянках та купальських піснях. З Деревом Життя деміурги-птахи беруть участь у творенні світу. З Дерева Життя, яке зростало з первовічних космічних вод, народилася і Богиня Всесвіту Лада.

Праматір Лада згадується майже в усіх давньоруських повчаннях. Рожаниця-Лада завжди згадується з чоловічим Божеством Родом. Поруч з Ладою часто зустрічаємо її чоловіка Лада та доньку Лелю. Важливим елементом обрядових пісень є пряме звертання до Лади як до «Вишнього Божества»: «Благослови, Мати, ой, Мати-Лада, Мати, Весну закликати!»; «Слухай нас, Лада»; «Пісні, Лада, співаємо Тобі».
Для пізнання міфо-релігійного світогляду давнього населення України надзвичайно важливі для

нас дані іноземних істориків. У цьому плані значний інтерес становлять праці «батька історії» Геродота (бл. 490 – після 430 рр. до н. е.), автора про давні звичаї та уявлення предків, візантійського історика Прокопія Кесарійського (бл. 500 – після 565), автора «Історії війн Юстиніана» та «Таємної історії» – про Єдиного Бога, творця перунів, єдиного володаря всього світу, та німецького священика Гельмґольда (бл. 1125 – після 1177), автора «Слов’янської хроніки» – одного з найважливіших джерел з історії полабських народів.
«Якою була доля нашого народу перед прийняттям християнства, – пише О.Партицький, – якою була вона на цілі сотні і тисяч літ перед Рюриком, з дотеперішніх історій довідатися не можна».

Продовжуючи мову про одне з найбільших свят у році – Коляду, слід припустити, що колядко-
вий приспів «Ой дай, Боже!» мав первісне язичницьке озвучення – «Ой Даждьбоже!» Дажбог – Бог світла і Сонця, син могутнього Сварога. Дажбог – дослівно «Бог, який дає щастя, Датель буття». «Чим далі в старовину, – писав О.Потебня, – тим звичніше й міцніше віра в здатність слова однією своєю появою творити те, що ним означено. На такій вірі ґрунтуються всі поздоровлення і прокляття». У пізніші часи культ Дажбога християнство підмінило, привласнило, тобто вкрало, викривило культом Ісуса Христоса, а в піснях-колядках Богиню-Матір Сонця заступила Діва Марія.
У природі існує зимове сонцестояння та літнє, весняне рівнодення та осіннє. Це й породило Богів рівнодення і сонцестояння. Зимове сонцестояння знаменує свято Коляди, літнє – Купала. Сонцем весняного рівнодення був Ярило, осіннього – Світовид. Величально-магічні замовляння у весняну пору лунали по всіх куточках давньої України. Міфопоетична душа предків особливо відчутна у таких мо-
литвах: «Добрий день тобі, Сонечко яснеє! Ти святе, ти ясне-прекрасне; ти чисте, величне й поважне; та освіщаєш гори і долини і високії могили, – освіти мене, онуку Даждьбожу, перед усім миром: – добротою, красотою, любощами й милощами. Яке ти ясне, величаве, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром».
Дохристиянські вірування досягли свого апогею за часів формування Київської держави (IX–X ст.), коли культ Перуна став державною релігією. Можливо, найвищим досягненням теології тоді вважався Збруцький Світовид (IX ст.), скульптурне зображення якого знайдено на Тернопільщині у 1848.
Саме святилище знаходилося на високій горі Богит і існувало зі скіфських часів. Богиня родючості Мокоша, Бог достатку Велес, Богиня любові Лада, Бог «білого світу» і Сонця Дажбог, Бог грози і покровитель воїнів Перун – усі ці Божества з’єдналися в єдиний образ Рода, шапка якого увінчує всю композицію. Заразом низ статуї символізує три світи: небо – світ Прави, землю – світ Яви і потойбіччя – світ Нави. Вчені ототожнюють Збруцького Світовида з пантеоном князя Володимира (980). При Володимиру княжий Перун очолив пантеон, ставши першим Богом у системі державотворення всієї Русі. Новий пантеон протиставлявся християнству. Воду, як і вогонь, наші Предки теж обожнювали. Земна вода поєднана з небесною – це символ морального і духовного очищення. Я.Головацький писав: «Найважливішим із імен жіночоводяної істоти у слов’ян була Дівонія, Діванна та Богиня Дана, вода і Діва. Корінь цих слів схований у найменуваннях слов’янських рік: Дон, Дніпро, Дністер, Двіна, Дунай. І в народних піснях не без причини приспівують: Дана, Дана! Як вода, початок речей, вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була Дівою і разом дружиною Сонця». Не випадково і цей культ спробувало привласнити християнство, перекрутивши і спотворивши його суть до невпізнання. Посвячену на так зване водохреще, яке змавповане з праукраїнськогго Водокресу, джерелицю й дотепер використовують у багатьох обрядових дійствах. Культ Богині Дани відомий з IV тис. до н. е. й до XX ст. вшановувався в ритуальних обрядах, пов’язаних з водою.
Одним з найбільших свят у предків був Перунів тиждень, коли Бога блискавки і грому Перуна
вшановували аж трьома основними святами: 20 липня молилися біля старезних дубів; 22 липня
справляли свято Перуниці-Блискавиці (Летениці); 27 липня вшановували Паликопу (Палія).
У «Слові, реченому христолюбцем» (XI ст.) знаходимо, що слов’яни «вірують в Перуна, і в Хорса, і в Сима, і в Регла, і в Мокошу… вважають їх Богинями, і так кладуть їм треби і короваї їм молять».
З усіх Богів Перун – найпопулярніше Божество серед племен давньої України. Не даремно Перун
очолив пантеон князя Володимира. І.Огієнко зазначав: «А коли Володимир охрестився, то наказав поскидати цих ідолів, – одних посікти, а других попалити, а Перуна наказав укинути в Дніпро. Це цікава подробиця: Володимир не відважився знищити Перуна, що на той час був головним Богом, а звелів його кинути в воду, як то робилося взагалі з поважними речами, що вийшли з вжитку».
Грізному Богу Перуну приносили клятви, і хто таку засторогу порушить, на того чекала страшна
кара, про що довідуємося з договору Святослава з греками під 971 р.: «Якщо ж ми не додержимо

чого із сього і сказаного раніш, то я і зі мною і підо мною хай будемо прокляті Богом, у якого віруємо, – в Перуна, і в Волоса, Бога скоту, – хай будемо ми золоті, як ото золото се». Свідчення про міфорелігійний світогляд предків знаходимо у «Повісті минулих літ» під 980 р., коли князь Володимир спробував створити загальнодержавний пантеон. За Густинським літописом (XVII ст.), Перун у руках тримав коштовний камінь, перед ним горів завжди вогонь, і коли з недогляду жерців трапилося

б тому вогню погаснути, людину ту карали на смерть «яко ворога Богу своєму».

У «Повісті минулих літ» говориться: «Цар Сонце, син Сварогів, цебто Дажбог, був же мужем сильним». У давньо українському пантеоні особливо підкреслюються зв’язки Сварога з Дажбогом, названим у літописах сином Сварога. Автор літопису виділяє у віруваннях предків три
періоди. Перший – найдавніший – до Сварога, коли люди «палицями і камінням билися». Другий

період пов’язаний з появою Сварога. За нього люди «стали кувати оружжя». За сина Сварога Сварожича (він же Дажбог) почався третій період, коли «стали його [царя] прославляти».

Бог Лад -дід усіх Богів,Сварог – батько усіх Богів, владика світу. З початку творення Всесвіту Богинею Ладою Сварог викував за 12 космічних ночей Коло-Сонце, Місяць, вечірню і ранню Зорю та ще зірки, створив небесний зодіак. Свято Сварога – це Різдво світу, третій день по Різдві, щороку приблизно 24- 25 грудня. Бог Сварог постає в образі зоряного неба. 12 сузір’їв Зодіаку – це 12 титанів Сварога. Сини Сварога звуться Сварожичами. Вогонь, за народними віруваннями, – найвеличніший дар Сонця-Неба, принесений людям сином Сварога – Сварожичем. Культ священного вогню відомий з V тис. до н. е. Вогонь-Сварожич шанувався насамперед як Божество жертовного вогню, що возносить жертву Богам.
Автор «Повісті врем’яних літ» поряд з іншими Володимировими Богами, що стояли на Київській

горі, називає жіноче божество Мокошу. Образ Мокоші входить майже в усі повчання проти язичництва XI–XIV ст. У «Слові святого Григорія» Мокоша згадується перед Дивом і Перуном, що також свідчить про головне місце, яке займала ця Богиня в народі. Мокоша вважалася Великою Богинею родючості і животворної жіночої сили. У весняному циклі на ритуальних рушниках вона завжди зображувалася з піднятими до неба руками.
Як зазначають вчені, культ Рода виник не раніше ІІ тис. до н. е. і продовжував існувати в давній
Україні, незважаючи на введений князем Володимиром культ Перуна.
Найголовнішим і найсуттєвішим є те, що церковні письменники XI–XIII ст. протиставляють Рода
старозавітному Саваофу, який до творення Всесвіту не має жодного стосунку.

Якщо Рода пов’язували з сімейно-родовим культом, то Коляду, Ярила, Купала – із сезонними обрядами. У «Стоглаві» (1551) досить докладно описується поклоніння Купалу. В Густинському літописі Купало вважається Божеством земної родючості. Автор «Синопсису» вбачає у Купалі Богиню вогню та води літнього сонцестояння.
У «Слов’янській хроніці» Гельмґольда (XII ст.) знаходимо, що від доброго Бога Білобога чекали
щасливої долі, а від Чорнобога – нещастя. Як день завжди змінює ніч, так і Чорнобог вічно змагається з Білобогом.

На жаль, запровадження християнами образи вищих Богів предків почали наділятися негативними якостями, або взагалі замінювати християнськими святими. Більш стійкою виявилася «нижча» міфологія – демонологія – уявлення про духів природи, чаклунів, відьом, лісовиків, домовиків, упирів, русалок, мавок та ін., окремі компоненти якої зберігаються й донині. Народні вірування яскраво виражені у культі
вогню (Різдво, Благовіщення, Купала), культі хліба (Обжинки), культі води (Водокрес, Купала).

Безмежний пласт міфопоетичного космосу давньої України, що несе у собі індо-європейські витоки, ще чекає на свого дослідника. Відомий український вчений Р.Кирчів наголошує: «Студії над українською міфологією – нашою прадавньою культурною спадщиною, релікти якої й досі залишаються живучими в духовності українського народу і є одним з вагомих свідчень глибини його етногенетичного кореня та багатовікової безперервності і спадкоємності культурної традиції, потребують продовження зусиллями серйозних, компетентних дослідників».

Більш ґрунтовного вивчення потребує й язичницьке богослужіння, оскільки традиційно-побутова релігійність наших пращурів була цілком автохтонною. Беззаперечним є той факт, що рештки мурованих стін язичницьких святилищ були використані князем Володимиром для спорудження християнських храмів. Залишки грандіозного капища, яке вміщувало велику кількість богомольців, розкопав відомий археолог і учений В.Хвойка (1908). Храми в давній Україні присвячувалися найвищим не-
бесним Божествам: Сварогу, Дажбогу, Хорсу, Перуну, Мокоші, Світовиду. Харківський професор

Ф.Шміт у книзі «Мистецтво старої Руси-України» (1908) робить сміливий висновок: «Український
стиль є ніщо інше, як старовинний стиль, форми якого відходять ще в глибину дохристиянських
часів». Цей стиль цілком сформовано виглядає у XVII ст., як це видно в численних варіантах, які
повторюються по всій Україні від Карпат до Слобожанщини. Вчені вважають, що на верхівці храмів сяяв прадавній хрест із чотирма рівнобічними променями і Колом-Сонцем посередині.
Пропонована книга – своєрідна ілюстрована енциклопедія з міфології та народних вірувань
українців. Віримо, що у ній зацікавлений читач знайде пояснення найрізноманітніших термінів,
пов’язаних зі звичаями та обрядами далеких пращурів, їхнім світоглядом та світосприйняттям, з неї довідається про дивовижний, надзвичайно яскравий поетично-міфологічний світ праукраїнця. Переконані, що зібрані воєдино всі ці безсмертні набутки предків – то найвеличніший скарб, то наше минуле, сьогодення і майбутнє – Світове Дерево Життя, у вітах якого переливається всіма барвами багата і щедра душа Орійця-Русина-Українця.
Спираючись на наукові джерела XIX–XX ст. автор намагався не лише зібрати воєдино релікти світу уявлень про Богів наших предків, але й, в міру можливостей, на їхній основі спробувати від-
творити хоча б незначну частину того величезного духовного світу їх міфо-поетичних уявлень. Бо й сьогодні актуальні слова М.Драгоманова: «Українцям залишається тільки йти своєю дорогою й працювати для свого народу, надіятись тільки на свої сили, не звертаючи надто великої уваги на
посторонніх круків, ні на тих, що каркають безглуздими циркулярами, ні на тих, які думають збити їх з природньої дороги».

Автор:

Валерій Войтович

Унікальна Книга Валерія Войтовича, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d0%b3%d0%b5%d0%bd%d0%b5%d0%b0%d0%bb%d0%be%d0%b3%d1%96%d1%8f-%d0%b1%d0%be%d0%b3%d1%96%d0%b2-%d0%b4%d0%b0%d0%b2%d0%bd%d1%8c%d0%be%d1%97-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b8/

Генеалогія Богів давньої України

Анотація до книги:

Генеалогія Богів давньої України

У монографіі чи не вперше в історії української філософської науки автор, використовуючи порівняльно-історичний аналіз і співставлення з іншими індоєвропейськими міфологічними системами, спробував комплексно осмислити та реконструювати міфорелігійний світогляд наших Предків, зокрема, пантеон давньоукраїнських Богів. У книзі зібрано унікальний ілюстративний матеріал з різноманітних історичних та сучасних джерел.

Розділ: Слов’янська міфологія

Автор: Войтович Валерій

Сторінок: 556

Обкладинка: тверда

Формат: 170х245

Стан книги: нова

Рік видання: 2007

Мова: українська

Ілюстрації: чорно-білі та кольорові

ISBN: 978-966-2016-01-7