Олександр Завалій

Давним-давно, понад шість тисяч років тому, коли високі трави безкрайніх степів шепотіли стародавні таємниці вітру, а могутні річки ще зберігали пам’ять про перших людей, що оселилися на їхніх берегах, на священних землях, які нині звуться Україною, розквітла дивовижна цивілізація. Це були трипільці – народ мудрих хліборобів і непересічних майстрів, яких інші народи називали першими хранителями часу. Вони володіли таємницею Чарівного Диска і знали, як по ньому читати небо.

На високому пагорбі над широкою річкою, де земля дихала древньою силою, розкинулося величезне трипільське поселення Небелівка. У самому серці цього поселення стояв незвичайний будинок – набагато більший за всі інші. То був священний Храм, збудований так, щоб його вхід дивився точно туди, де сходить сонце весняного рівнодення. Мудрі трипільці знали секрети небесних світил і розуміли мову зірок, тому втілили цю велику мудрість у кожній деталі священної споруди.

Храм сягав своїми сімома вівтарями до самих небес, кожен з яких відповідав одній із священних подій року. День і ніч палали на вівтарях живі вогні, які густими димами несли свої послання до божественних сфер.

У найпотаємнішому куточку цього трипільського Храму, подалі від сторонніх очей, зберігався найдорожчий скарб селища – таємничий керамічний Диск, надзвичайна реліквія, освячений у вогні предків. Це був не просто священний предмет – це була жива карта часу, ключ до розуміння великих циклів Всесвіту.

Точно не відомо було, хто його створив, неначе мудрість багатьох поколінь закарбувалася на керамічному полотні артефакту. Деякі старійшини шептали, що його створили самі Боги, передавши у дар першим хліборобам. Інші казали, що він народився з надр самої землі, коли перші промені сонця торкнулися священної глини на високому трипільському пагорбі.

А найстаріший в поселенні дід Добросвіт, чиє волосся стало білішим за перший сніг, тримав для онуків свою особливу легенду. Збираючи дітей навколо вечірнього багаття, він розповідав таке:

«Колись давно, коли ще мій прадід був зовсім юним, наш народ часто зазнавав голоду. Земля не давала достатньо врожаю, бо люди не знали, коли правильно сіяти, коли заготовляти. У ті часи кожен день був боротьбою за виживання, і навіть найбільші й найсильніші не могли бути певні, що знайдуть їжу наступного дня.

Одного разу, коли стало зовсім важко, люди звернулися до самого духа землі та неба, як до Матері з Батьком. Усі старійшини вийшли на пагорб, де небо зустрічалося із землею, і почали молитися. Вони просили допомоги у вищих сил Природи серед темних, безплідних днів.

І сталося диво. На світанку, коли ще ніч не покинула небосхил, а сонце ще не розвіяло останні тіні місячної ночі, з глибини землі піднялася руда глина, якою ніколи раніше не користувалися. Старійшини з благоговінням взяли її в руки і відчули, що вона пульсує самим життям.

Тоді наймудріший з-поміж них почув голос, що долинав ніби з самісіньких небес:

«Створіть із цієї глини коло, а на ньому зробіть тридцять шість отворів часу. Чотири з них розмістіть хрестом посередині, а знаком триликого сонця обведіть весь Диск, щоб він став вічним хранителем часу. Коли все буде готово, загартуйте його священним вогнем у повний місяць. Тоді Небо та Земля відкриють вам свої таємниці, а врожаї ваші будуть ряснішими за зерна піску на березі ріки вашої, і голод відступить назавжди». 

Так трипільці й учинили. Сім днів і сім ночей працювали старійшини над глиняним колом. Вони ліпили Диск під відкритим небом, щоб сонце та місяць могли вдихнути в нього свої небесні сили.

Коли настав час наносити священний знак, жінки приготували коричневий сік із степових трав. Перше сонячне коло намалювали у центрі Диска найбільшим – воно уособлювало літнє сонцестояння, час найвищої сили світила. Друге коло зобразили середнім за розміром – символ рівноваги весни та осені. Третє, найменше з усіх, означало зимовий час, коли сонце ховається за горизонтом.

Це були кола великого часу – того, що об’єднує цілий рік у нескінченному танці буття. Кола вічності, в яких вогонь життя ніколи не згасає, а лише переходить від одного оберту до іншого.

А коли все було готове, настала ніч повного місяця. Розклали тоді старійшини вогнище у формі восьмипроменевої Сварги, а посередині поклали прикрашене глиняне коло. Тоді полум’я заграло так яскраво, що навіть місяць на небі здався блідим. Коло з отворами засвітилося червоним світлом так яскраво, немов живе серце землі прокинулося в ритмі космосу.

Коли світанок розвіяв останні священні дими, старійшини побачили диво: у центрі випаленої Сварги лежав керамічний Диск з трьома коричневими колами, а навколо нього – маленькі фішки, тридцять шість круглих камінців, кожен розміром з горіх. Здавалося, що сам вогонь відділив від Диска частинки його душі – тридцять шість ключів до мапи часу.

Старці уважно розглянули закам’янілі фішки й побачили дивовижні зображення на них: одна показувала сонце над колоском пшениці, друга – танець осіннього листка, третя – сніжний вихор. Кожен камінець був покритий таємничими символами, що говорили про різні пори року і небесні знаки. То були стародавні камінці часу, які діяли в безкінечній павутині року разом з самим Диском.

Того ж дня старійшини розгадали таємницю послання загартованого вогнем кола. Кожен отвір мав своє призначення в плині часу, як і кожен камінець знаходив свій дім у вічному колі. Червона фішка з двома крапками жила в самому серці Диска, тримаючи священну рівновагу між чотирма сторонами світу та порами року. Інша, прикрашена зображенням рогів могутнього Тура, належала весні – часу, коли на небосхилі з’являвся зоряний захисник трипільських земель. А фішка з в’язкою колосків спалахувала теплим сяйвом лише тоді, коли посідала своє почесне місце в пору літніх жнив. Камінці року немов самі тягнулися до отворів Чарівного Кола, ніби якась невидима сила притягувала їх туди.

Трипільські люди зрозуміли, що отримали найдорожчий небесний дар – священний календар, який допоможе їм жити в гармонії з природою. І так рід наш пережив усі труднощі, бо в кожного, хто тримав диск у руках, була сила бачити більше, аніж дозволяє одна людська доля.

З того дня Небелівка стала найбагатшим і наймудрішим поселенням у землеробських краях. Трипільці точно знали, коли висівати зерно, коли очікувати дощі, коли збирати мед. Їхні поля зеленіли навіть у найпосушливіші роки, а комори завжди були повні.

Сам Диск приховали від сторонніх очей у глибинах нашого Зоряного храму, де його оберігали мудрі жреці. І лише раз на рік, у час осіннього затишшя після золотого періоду врожаїв, хранителі храму дозволяли поглянути на нього.

«І ось», – завершував свою розповідь дід Добросвіт, споглядаючи танець жаринок у багатті, – «кажуть мудрі люди, що цей Диск відкрив нову еру для нашого народу. З тих пір усі роки рахуємо від дня його з’явлення. Тому й донині, коли хтось запитає: «Якого року ми живемо?», ми відповідаємо: такого-то року від з’явлення Небелівського диска. Бо саме тоді наш народ навчився читати небесну книгу і жити в злагоді з часом».

Діти, що слухали оповідь діда, вдивлялися в перші літні зорі та уявляли той давній день, коли з рудої глини на пагорбі та вогняного хреста виник магічний календар.

«Діду Добросвіте, а коли ми зможемо поглянути на календарну дивину нашого народу?» – запитав кремезний хлопчик з кола біля багаття.

«Як тільки листя загориться золотом на деревах, а комори наповняться зерном до країв», – відповів старий, усміхаючись крізь довгі вуса. «Тоді, у святий день Подяки Землі, після того як сонце стане на середину небесної дороги, жреці запросять вас до Храму», – закінчив дід Добросвіт.

Вогонь у багатті почав притухати, і старійшина обережно підвівся на ноги, отряхуючи з одягу попіл:

– А тепер, малі мої, час йти до хати, бо ніч уже повна снів, – сказав Добросвіт, поправляючи свою полотняну одежу.

Діти неохоче підвелися, ще довго оглядаючись на тліючі вуглини. У їхніх головах носилися образи рудої глини, що пульсує життям, священних камінців із таємничими знаками та могутнього Диска, що тримає в собі всі секрети часу. І кожен з них мріяв про той осінній день, коли нарешті побачить власними очима священну реліквію свого роду – Небелівський календар, що поєднав їхній народ із вічним ритмом Всесвіту.

*****************************************************

Настала осінь. Золотаве листя кружляло у повітрі, а прохолодний вітер шепотів давні історії про час врожаїв. Саме в цю пору, коли земля віддавала свої останні дари, а день поступався ночі, за стародавньою традицією діти з усього поселення могли познайомитися з таємничим календарем у тріскотінні вівтарів Небелівського храму.

Діти разом із дідом Добросвітом йшли широкою стежкою, що вела до величного храму на пагорбі. Їхні серця тріпотіли від хвилювання, адже кожен чув легенди про магічну реліквію від своїх рідних, але побачити її на власні очі випадало лише раз на рік – у цей особливий день.

На вході до храму їх зустрів високий чоловік із сивою бородою та глибокими, мудрими очима. Це був один із хранителів храму – жрець Сонцедар. На його шиї висів кістяний амулет у формі Дворогів небесного Тура, а його біла, полотняна одежа була вишита червоними нитками.

– Вітаю вас, діти трипільської землі, – промовив урочисто жрець, оглядаючи допитливі обличчя. – Сьогодні особливий день, день, коли ви можете побачити один із найбільших скарбів нашого народу – Небелівський диск.

– Але перш ніж ви побачите священну реліквію, – продовжив він, – ви маєте зрозуміти її велике однакове значення для всіх нас.

Тепер храмовий хранитель поправив свій амулет Тура і дещо випрямився, підкреслюючи свою гідність.

– Наше життя, – почав розповідь Сонцедар, – як і сам Диск, рухається по колу. Чотири пори року, немов чотири центральні лунки Диска, визначають ритм нашого існування.

Весна – це час нашого народження і дитинства. Як молоді паростки пшениці пробиваються крізь землю до весняного сонця, так і ми приходимо у цей світ, сповнені чистоти й невинності. У цей період ми вчимося ходити, говорити, пізнаємо світ очима дитини, коли все здається новим і чудовим. Наші серця тоді відкриті, мов квіти, що розпускаються під теплими променями весняного сонця.

Літо – це час нашої юності та молодості. Ми набираємо сили, як дерева, що тягнуться до неба. У цей період ми закохуємося, створюємо родини, народжуємо дітей, будуємо домівки. Наша енергія кипить, немов гаряче літнє сонце, ми готові підкорювати світ, і здається, що все можливе. Це час дії, творення і бурхливого росту.

Осінь – це пора зрілості й мудрості. Як дерева дарують нам свої плоди, так і ми в цей час віддаємо накопичені знання молодшим поколінням. Ми навчаємо своїх дітей і онуків, передаємо їм ремесла й традиції наших предків. Наше волосся, мов осіння трава від перших морозів, набуває срібних відтінків, а в очах з’являється глибина, що приходить лише з досвідом.

Зима – це час старості й підготовки до великого переходу. Як природа заглиблюється в сон, готуючись до нового відродження, так і ми набуваємо спокою і розуміння вічних істин. Наші тіла можуть ослабнути, але душі наші стають легшими, готовими злитися з предками і стати частиною вічного кола.

І коли зима закінчується, коло замикається – але не завершується. Воно починається знову. Священний Диск нагадує нам про це вічне коло, про зв’язок між усіма живими істотами, про те, що смерть – це не кінець, а лише перехід до нового початку.

– Тому, діти мої, – продовжив жрець Сонцедар, – коли ви дивитиметесь на цю священну реліквію, пам’ятайте: час – це не лінія, що веде в невідомість, а коло, в якому все повертається й відроджується. І ви – частина цього великого кола, і кожен з вас пройде всі ці чотири пори свого життя, чотири стежки долі разом із Небелівським диском.

Голос Сонцедара притих, а тиша напружено стала між його словами і серцями дітей. Тепер настав той момент, коли слова мають підкріпитися дією, а віра – живим дотиком до таємниць. Тоді жрець разом з дідом Добросвітом, мов пастирі зоряних шляхів, повели своїх маленьких розумників до самого серця храму, де спочивало таємниче Коло Часу.

Всередині храму панувала особлива атмосфера – напівтемрява, розсіяна слабким світлом від вівтарних вогнищ, що палахкотіли на своїх призначених місцях. На стінах виблискувала червона фарба із зображеннями переплетених пагонів, а в повітрі стояв відчутний аромат осінніх ягід та медового квасу.

Біля одного з вівтарів, під зоряним куполом храму, на білому полотні з найтоншого на поселенні льону лежав він – знаменитий Небелівський диск. У світлі вогнів його три лінії виблискували так чітко, немов живі струмки самого сонця, що стікали з небесного склепіння, а тридцять шість лунок утворювали досконалий візерунок вічності часу.

«Підходьте ближче», – запросив Сонцедар. «Але пам’ятайте – не торкайтеся Диска руками. Його сила надто велика для тих, хто ще не пройшов посвячення».

Діти обережно оточили біле полотно з календарем. Артефакт був невеликим – розміром з долоню дорослої людини, але його краса захоплювала дух. Він виглядав одночасно простим і неймовірно складним – керамічне коло з численними отворами, кожен з яких мав своє призначення і утворював загадкові символи, що розповідали історію часу.

Поруч із Диском лежали маленькі глиняні фішки різних форм та кольорів. Деякі були пласкі, інші – конусоподібні. Червоні, білі та коричневі, вони переливалися в м’якому світлі храму, а на більшості з них виднілися загадкові знаки – спіралі, хвилясті лінії та символи, значення яких знали лише обрані.

– Ось він, священний календар нашого народу, – урочисто промовив жрець Сонцедар. – Кожна лунка – це десять днів життя. Чотири лунки в центрі – це чотири ключові моменти року: весняне рівнодення, літнє сонцестояння, осіннє рівнодення та зимове сонцестояння. Усі тридцять шість отворів разом складають повний цикл священного року. День за днем, десятинка за десятинкою, ми рухаємося по колу року, пересуваючи фішки за годинниковою стрілкою, слідуючи за видимим рухом сонця.

Діти завмерли, вражені продуманістю храмової реліквії.

«А для чого ці маленькі камінці?» – запитала тендітна дівчинка з білим кучерявим волоссям.

«Це не просто камінці, Калино», – пояснив Сонцедар. – «Це ключі до часу». Кожна фішка відповідає певному періоду в році. Наші хранителі використовують ці фішки разом з Диском, щоб відзначати проходження часу. «Дивись», – жрець вставив червону фішку в одну з центральних лунок. – «Коли настає весняне рівнодення, наш священний час великого оновлення, у центрі Диска з’являється ця фішка. Вона має знак рівності, бо день і ніч стають рівними. Потім жрець щодня переставляє інші фішки по краю Диска».

Він показав, як фішки рухаються по колу від лунки до лунки.

– Кожна лунка – це десять днів. Коли фішки заповнюють усі тридцять шість лунок, минає 360 днів – повний Священний Рік.

– Але ж рік довший, – зауважила кмітлива Калина.

– Так, дитино, – кивнув Сонцедар. – Тому в кінці року на весняне оновлення ми додаємо ще п’ять-шість днів – священні дні поза часом, коли ворота між світами відкриті. Ці дні не належать ні старому, ні новому року – вони існують поза часом для спілкування з предками та для великих священних обрядів.

Жрець показав на розділення диска на чотири сектори хрестом з центральних лунок.

– У кожному секторі по дев’ять лунок, що відповідає дев’яноста дням кожного сезону. Від весняного рівнодення до літнього сонцестояння – дев’яносто днів. Від літнього сонцестояння до осіннього рівнодення – ще дев’яносто, і так по вічному колу обертання.

Рудий хлопець з веснянковим обличчям помітив, що деякі фішки мали особливу форму.

– А чому вони різні? – запитав він, вказуючи на розсип фішок на сніжно-білому полотні.

– Кожна фішка має своє призначення, Рудовиде, – пояснив жрець. – Ось ця, з опуклою голівкою, – він показав на випуклу фішку червоного кольору, – позначає літнє сонцестояння, коли сонце стоїть найвище в небі. А ця, – він взяв фішку з увігнутою голівкою, теж червоного кольору, – для зимового сонцестояння, коли сонце найнижче на небосхилі.

Жрець дістав ще одну фішку, схожу на півмісяць.

– А ця допомагає нам відзначати фази місяця. Адже наш календар враховує не лише рух сонця, а й місяця.

– Дядьку Сонцедаре, – промовив кучерявий юнак з глибокими карими очима, – а що означають ці хвилясті лінії на камінцях? – запитав він, показуючи на фішку з витонченим орнаментом.

– Це знаки води, дитино, – відповів жрець. – Цей камінець відзначає час весняної повіні, коли річки виходять з берегів і напувають поля животворною вологою. А цей, з прямими лініями, – знак посухи, позначає сезон, коли земля спрагло чекає дощу.

Жрець взяв до рук інший камінець часу – темно-коричневий, з зображенням колоска.

– Наші предки розуміли, як і ми, що життя – це не лише рух сонця й місяця. Це також дощі й посухи, вітри й тиша, час сівби й час жнив. Кожна з цих природних ознак допомагає нам жити в гармонії з природою, передбачати її зміни та їх наближення.

Старий дід Добросвіт, що стояв позаду групи дітей, кивнув схвально.

– Саме так, Сонцедаре. У мої молоді роки я сам бачив, як мій дід, знаний хлібороб на всю округу, щоранку приходив до храму і радився з жрецями про найкращий час для кожної справи.

Старий на мить замислився, пригадуючи ті далекі дні свого дитинства, а його очі заблищали теплим світлом спогадів.

– Пам’ятаю, як одного весняного ранку дід Земледар – так звали мого діда – повернувся з храму особливо задоволений. Жреці показали йому, що коричнева фішка з символом проростаючого зерна перемістилася у весняну чверть диска, а біла фішка з зображенням хмари стала поруч із нею. «Добросвіте, – сказав він мені тоді, – диск говорить нам: прийшов час готувати поля до сівби, але треба зачекати ще три дні, поки хмарна фішка не піде далі. Тоді дощ напоїть землю, і зерно прийметься добре».

Діти слухали зацікавлено, а старий Добросвіт продовжив:

– І справді, на третій день пройшов теплий весняний дощ. Дід засіяв поле саме тоді, коли жерці переставили фішки у нове положення. А того року наш врожай був найкращим у всій окрузі. Сусідні поселення дивувалися, як це Земледар завжди знає правильний час для роботи.

– Влітку, – згадував далі Добросвіт, – коли жара пекла немилосердно, дід знову йшов до храму. Дивився, де стоїть позначка з символом літнього сонця, і питав жерців: «Коли сонячна сила почне спадати?». І коли жрець показував йому, що позначка наближається до середини літньої чверті, дід знав: час косити траву на сіно, бо після цього вона стане жорсткою.

– А восени? – нетерпляче запитали діти.

– Восени, любі діти, то було найважливіше волхвування з диском, – посміхнувся у довгі вуса Добросвіт. – Мій дід приходив до храму кожного дня, коли наближався час жнив. Він спостерігав, як позначка з колоском рухається по осінній чверті диска. «Треба зібрати врожай точно тоді, коли колосок на позначці співпаде з певною лункою, – казав він. – Якщо поспішити, зерно буде недостиглим. Якщо запізнитися, воно почне осипатися на землю».

Жрець Сонцедар теж слухав розповідь з цікавістю і додав:

– Твій дід був мудрою людиною, Добросвіте. Він розумів, що Диск – це не просто календар. Це жива книга природи, написана мовою часу. Кожна позначка розповідає не лише про дні, але й про те, що відбувається в цей час із землею, рослинами, тваринами.

– Так, – кивнув Добросвіт. – І навіть взимку мій дід не забував про храмовий Диск. Він приходив до Зоряного храму і дивився на позначки з символами зими. Жреці повідомляли йому, скільки ще днів триватиме зима, коли почне танути сніг, коли земля прокинеться від зимового сну. І дід готувався заздалегідь – лагодив знаряддя, перебирав насіння, планував майбутні роботи.

– Дід Земледар казав, – продовжив старий, – що найважливіше не просто знати, коли що робити, а відчувати серцем ритм землі. Диск допомагає нам налаштувати своє серце на цей ритм. Коли людина живе в ладі з природою, все в неї виходить краще – і хліб родить, і худоба здорова, і вся сім’я щаслива та багата.

Жрець Сонцедар підійшов ближче до дітей та додав:

– Ось чому ми навчаємо вас, діти, не лише дивитися на Диск очима, але й слухати його серцем. Справжня мудрість приходить тільки тоді, коли людина стає частиною великого кола часу, і горе тому, хто стоятиме осторонь від його вічного руху.

Діти замислилися. Тендітна, білокура Калина несміливо наблизилася до однієї з фішок із зображенням зорі.

– А якщо фішка загубиться? – запитала вона стурбовано. – Чи зупиниться тоді час?

Сонцедар м’яко посміхнувся, а його очі потеплішали.

– Час не зупиниться ніколи, дитино. Він тече, як річка, незалежно від камінців часу. Але ми можемо загубити розуміння його течії. Тому кожна позначка священна для нас, як і все в цьому храмі. І навіть якщо ми заблукаємо у вічному колі часу, на весняне рівнодення сонячне сяйво знову увійде в наш храм, і священний промінь торкнеться Храмового Дерева, нагадуючи нам, де знаходиться початок всіх початків. Тоді ми знову віднайдемо свій шлях у великому колі року, бо сонце – наш вічний провідник, що ніколи не губить дороги додому. Воно завжди повертається до того самого місця на небосхилі, де день і ніч обіймаються в досконалій рівновазі, і ми, споглядаючи цю небесну гармонію, завжди пам’ятаємо, хто ми є і де наша священна земля.

Жрець підійшов до Диска, обережно взяв його обома руками і підняв до світла, що спадало з купола густим пучком, щоб діти могли краще розгледіти його таємничі символи.

У променях сонця, що спадали з неба, Диск заграв новими барвами – три коричневі кола засяяли, мов розплавлена бронза в горнилі трипільського коваля Огнедара, а тридцять шість лунок наповнилися таємничими тінями, що підкреслювали їх священну досконалість.

Малий Рудовид витягнув шию, намагаючись краще роздивитися загадкові знаки.

– Дядьку Сонцедаре, а що означають ці три кола, які проходять через весь диск, наче три дороги? – запитав він, показуючи на саму середину керамічного календаря.

Жрець Сонцедар притих на мить, а його очі заблищали особливим світлом. Це питання торкалося однієї з найглибших таємниць Небелівського диска.

– Наше сонце рухається по колу, Рудовиде, – почав він урочисто. – Але не по одному колу, а по трьох різних небесних дорогах протягом року.

Він обережно взяв червону фішку і почав водити нею по календарю.

– Подивися: взимку наше світило йде найнижчою дорогою. Воно ледь піднімається над землею, мов втомлений мандрівник, що несе важкий тягар. Це найменше коло на Диску – зимова дорога сонця. У ці дні світло слабке, ніч довга, а холод сковує землю.

Жрець переставив фішку дещо вище на середнє коло реліквії:

– Навесні та восени сонце обирає середню небесну дорогу. Воно йде ні високо, ні низько – посередині між небом та землею. День і ніч тоді рівні, як чаші на терезах. Це середнє коло – дорога рівноваги.

Тепер він підняв фішку до найбільшого кола:

– А влітку сонце підіймається найвищою дорогою, немов могутній орел, що ширяє під самими хмарами. Воно дарує нам найбільше тепла і світла. Це найбільше коло на Небелівському диску – літня дорога сонця, дорога сили і родючості.

Діти заворожено слухали, уявляючи, як сонце у своїй річній круговерті обирає один з трьох небесних шляхів.

– Але найголовніша таємниця, – продовжив Сонцедар, нахиляючись ближче до дітей, – у тому, що сонце ніколи не зникає. Навіть вночі воно не покидає нас. Коли ми бачимо, як воно сідає за край землі на заході, воно насправді продовжує свій шлях під землею, мандруючи підземними дорогами назад до сходу.

Старий дід Добросвіт кивнув схвально:

– Так, діти. Наші предки знали: сонце – це вічний мандрівник. Удень воно освітлює наш світ, а вночі – світ предків під землею. Тому мертві не залишаються в темряві – сонце світить і їм.

– А як воно там мандрує? – запитала Калина, широко розплющивши очі.

Жрець Сонцедар продовжив:

– Наші пращури розповідали, що під землею течуть великі ріки, по яких сонце пропливає на золотому човні по колу. А деякі кажуть, що воно їде на вогняній колісниці, запряженій вогняними кіньми, що не знають втоми.

– Уявіть собі, – додав дід Добросвіт, простягнувши руки до храмової долівки, – як сонце щоночі спускається до підземного царства, де зустрічає душі наших предків. Воно розповідає їм про те, що діється у верхньому світі – як ростуть діти, як дозрівають хліба, як розквітають квіти. А предки передають сонцю свої благословення для живих нащадків.

Малий Рудовид задумливо подивився на диск:

– То виходить, що три кола на Диску – це не тільки три дороги по небу, а й три шляхи в підземному світі?

– Мудро сказано, хлопче, – схвалив Сонцедар. – Саме так. А ще ці три кола нагадують нам про три частини нашого життя: дитинство, зрілість і старість. Як сонце має три дороги, так і ми маємо свої етапи існування. І як сонце ніколи не зникає, лише переходить з однієї сонячної доріжки на іншу, так і ми після смерті не зникаємо, а переходимо на іншу дорогу буття.

Тендітна Калина раптом зрозуміла:

– То наші діди і баби, які пішли з цього світу, насправді з нами? Вони стали частиною великого кола життя, як ці три кола на Диску?

– Так, дитино, – м’яко відповів Сонцедар. – Вони завжди з нами. Коли сонце сходить уранці, воно приносить нам їхню любов та благословення, а коли заходить увечері, воно несе їм наші думки та молитви.

Трипільські діти стояли в благоговійній тиші перед палахкотінням вівтарних вогнів, осмислюючи глибину почутого. Тепер Небелівський диск у світлі храмових вогнів здавався не просто керамічним знаряддям, а живим серцем космосу, що поєднує всі світи і всі покоління.

– Тепер ви розумієте, – сказав Сонцедар, – чому наш Диск такий особливий для нас. Він показує не тільки плин часу, але й зв’язок між усіма світами та нашим хліборобським родом. Кожна лунка на ньому – це не просто десять днів, а крок сонця по одній із трьох священних доріг. Кожне коло – це міст між видимим і невидимим, світом живих і світом предків, між минулим і майбутнім. По цих лініях вічно крутиться Сонце Правди. Воно не має ні початку, ні кінця, як і саме життя й післясмертя. Одне покоління змінює інше, одна пора року змінює іншу, але коло залишається незмінним.

У той момент всі діти відчули, ніби по їх спині пробігли мурашки. Вони раптом зрозуміли, наскільки давньою є мудрість їх народу, наскільки глибоким є розуміння їхньої світобудови, закодоване в цьому простому на перший погляд Диску.

Юний Рудовид, що стояв найближче до жерця, несміливо підняв руку:

– Дядьку Сонцедаре, а чому саме десять днів в одній лунці? Чому не п’ять, не сім?

Жрець посміхнувся і простягнув свої долоні до хлопця:

– Подивись на свої руки, Рудовиде. Порахуй пальці.

Хлопець розправив долоні і почав рахувати:

– Один, два, три, чотири, п’ять… – він перейшов до другої руки, – шість, сім, вісім, дев’ять, десять.

– Саме так, – кивнув Сонцедар. – Космічні сили творіння дали нам десять пальців не випадково. Це священне число, число завершеності. Коли ти рахуєш до десяти, ти завершуєш повний цикл, а потім починаєш знову. Десятка – це основа всякого рахунку, основа всякої мудрості.

Дід Добросвіт знову жваво доповнив розмову, підійшовши ближче до дітей:

– Наш народ здавна знає силу десятки. Подивіться на Диск уважніше – в ньому тридцять шість лунок. Наші руки – це перші інструменти рахунку, дар богів. І Диск використовує цю мудрість: тридцять шість по десять – це і є священний закон року.

Дід, не зупиняючись, відразу перескочивши на іншу тему:

– У мої молоді роки я їздив з моїм дідом Земледаром у далекі землі, обмінюючи наше зерно на дорогоцінне каміння та жовтий метал. Вони дивувалися нашому вмінню рахувати великі числа. Я бачив, як інші народи рахують по-різному – хто п’ятірками, хто по дванадцять. Але наш спосіб, через десятку, найпростіший і найточніший. Числа не існують самі по собі. Вони живуть у великій мережі зв’язків, як люди в родині, як зірки на небі. А ще я пам’ятаю…

Тут жрець Сонцедар, дещо зупиняючи діда, м’яко поклав руку йому на плече і промовив:

– Так, діду Добросвіте, твої спогади безцінні. Справді, десяткова система – це дар наших предків усьому людству. Від нас вона поширилася по всіх землях, бо це є найприродніший спосіб рахунку. Десятка закладена в нашій тілесній природі. Це знак того, що ми, люди, створені для того, щоб розуміти порядок світу через власне тіло, щоб бути співучасниками великої гармонії чисел і часу.

Хлопець з темним волоссям, що стояв позаду, раптом промовив:

– Моя мати каже, що всі ми народжуємося під священним числом сім, і що це число також живе в нашому землеробському календарі.

В цей момент дід Добросвіт та Сонцедар переглянулися з особливою лисячою посмішкою, ніби хлопець щойно торкнувся якоїсь потаємної теми. Це була одна з глибоких таємниць, яку рідко розкривали юним душам, але чорнявий хлопець наблизився до неї впритул.

– Твоя мудра мати, Темнограє, каже істинну правду, – сказав жрець, підходячи ближче до Диска. – Справді, число сім пронизує наше зародження та народження у цьому світі і також відображено на цьому керамічному полотні часу.

Він узяв одну з фішок і почав рахувати лунки на Диску:

– Дивіться, діти мої, – промовив дядько Сонцедар, обережно торкаючись отворів. – Коли мати носить під серцем нове життя, минає рівно двадцять вісім періодів нашого священного календаря. Це двісті вісімдесят сходів і заходів сонця, що дорівнює семи частинам з десяти повного року за нашим календарним відліком. І не випадково Місячна Пані – Світла Володарка Ночі – обходить свій небесний цикл також за двадцять вісім днів, як і жіноче тіло живе в тому самому священному місячному ритмі. Бачите, як мудро влаштований світ? Усе в ньому сплетене невидимими нитками часу – від найменшого насіння до великих небесних світил.

– І зерно пшениці дозріває за сім місяців від посіву до жнив, – додав стурбований запитанням дід Добросвіт, дмухнувши у свої довгі вуса. – Від осіннього рівнодення, коли ми саджаємо озиму пшеницю, до літнього сонцестояння, коли збираємо врожай, проходить саме сім частин року за храмовим календарем.

– Це велика таємниця природи та її закономірності! – продовжив Сонцедар. – Як наше зерно в лоні Матері Землі росте сім місяців нашого календаря від посіву до жнив, так і дитина росте в материнському лоні рівно сім періодів календарного циклу до свого народження. Тому і ми і наші предки порівнювали родючість Матері Землі з родючістю жінки – обидві дають життя за один і той самий період. Природа все продумала – і ми, землеробські люди, і хліб наш праведний народжуємося в священній сімці, як і наш Зоряний Храм зародився на семи вівтарях вогню. 

– Тому, – підсумував жрець, – коли ви дивитесь на священний Диск, пам’ятайте: він містить у собі не лише календар днів і місяців. Він містить таємницю самого життя, закодовану в магії чисел. І одна з головних цих таємниць – число сім.

Раптом настала тиша. Навіть жвавому не по роках діду Добросвіту не було чого додати. Діти мовчки переварювали почуте, відчуваючи, як древня мудрість проникає в їхні серця. Кожен тепер розумів, що Диск – це не просто інструмент для рахунку часу. Це ключ до розуміння найглибших законів природи та людського існування.

Несподівано з глибини храму долинув дзвінкий, але протяжний мелодійний звук трипільської окарини. Усі обернулися й побачили ще одного жреця у білому вбранні – літнього чоловіка з довгими білими кучерями, що падали йому на плечі. Він ніс у своїх руках керамічну Зозулицю.

– Це жрець Птахослав, – пошепки пояснив Сонцедар. – Він володіє даром пробуджувати предків через спів керамічної Зозулиці.

Птахослав наблизився до дітей і тричі повторив Зозулицею високий, тремтячий звук, схожий на щебетання птаха. Звук розлився храмом, немов жива зозулька вилетіла із потаємного кутка святині і закружляла під древнім склепінням, шукаючи вихід назовні. Діти завмерли, зачаровані магією мелодії, що пробуджувала в їхніх серцях приємні відчуття.

Жрець усміхнувся, бачачи, як очі дітей засяяли від подиву. Він опустив інструмент і промовив тихим, але чітким голосом:

– Діти трипільської землі, час нашої зустрічі добігає кінця. Але перш ніж ви повернетеся до своїх домівок, я хочу розповісти вам ще одну таємницю Небелівського диска.

Він поклав керамічну окарину поруч із календарем і простягнув руки над священною реліквією, промовивши:

– Наші мудрі предки, створюючи це керамічне коло, заклали в нього не лише знання про час. Вони заклали в нього силу об’єднання. Кожного разу, коли ми збираємося навколо нього, наші душі сплітаються в одне ціле, як нитки в павутині часу. Ми стаємо частиною великої родини.

Птахослав попросив дітей взятися за руки і стати кільцем навколо календаря.

Діти обережно взялися за руки, утворюючи живе коло. Їхні маленькі пальці переплелися, немов символізуючи нерозривний зв’язок між минулим і майбутнім, між таємницями предків і надіями нового покоління. У повітрі відчувалася особлива енергія – чиста й світла, як їхні серця, що билися в унісон з древньою силою.

– Відчуйте, як тепло переходить через ваші долоні, – промовив Птахослав, дивлячись на кожну дитину з глибокою мудрістю. – Так само тече час у великому колі буття, як вогонь священного знання від покоління до покоління.

Коли останні дитячі долоньки з’єдналися, замикаючи гурт, сталося дивовижне. На керамічний диск зі стелі храму почали спадати краплини золотистого світла, немов зорі спускалися з небес, щоб благословити цей момент єднання. Давні знаки заграли живим полум’ям, три концентричні кола потекли розплавленою бронзою по керамічному полотні часу, а тридцять шість отворів закружляли в танці руху посолонь.

– Заплющте очі, – тихо сказав жрець Птахослав. – Відчуйте, як б’ються ваші серця. Чи знаєте ви, що всі серця в нашому поселенні б’ються в одному ритмі з великим серцем землі? І цей ритм відлічує Диск, день за днем, рік за роком.

Діти стояли в тиші, тримаючись за руки. Дійсно, тепер здавалося, що їхні серця б’ються в унісон, створюючи єдиний ритм життя.

– Справжня сила Небелівського диска не в глині, з якої він зроблений, і навіть не в знаках, що нанесені на нього. Справжня сила – у зв’язку між усім живим у вічному колі, що він символізує, – промовив жрець. – Наші предки створили його не просто як календар, а як нагадування про те, що все у світі пов’язане невидимими нитками, як ви зараз пов’язані у колі – любов’ю, довірою та спільним розумінням того, що кожен з нас є невід’ємною частиною великого колеса життя.

Запала тиша на декілька хвилин. Старійшини стояли біля дітей, дозволяючи цьому моменту заповнити навколишній простір і даючи юним душам час осягнути почуте.

Жрець Птахослав урочисто підняв свою керамічну зозулицю і видобув з неї ніжний мелодійний звук, що лунав, мов спів священного птаха на світанку. Звуки м’яко огорнули дітей чарівною хвилею, і малеча відчула, як сама стає частиною цієї музики – частиною великої симфонії, де кожна нота здатна перетворити звичайну мить на справжню магію.

Не переривaючи чарівного настрою, Птахослав м’яко заспівав стародавній трипільський вірш:

«Коли весна будить землю від сну, 

Паростки перші тягнуться в небо,

Ріки з новою силою біжать в далечінь,

Життя розквітає у новому світлі.

***

Коли літо сонцем небо зальє,

Поля золоті схиляються низько,

Бджоли танцюють в квітковім раю,

Діти купаються в річці неспинно.

***

Коли осіннє золото вкриває ліси,

Вже останні снопи зібрані з поля,

Птахи летять у далекі краї,

І серце тихо шепоче: «Прощавай, не сумуй».

***

Коли мороз малює свої візерунки

А вогнищ тепло окутує дім,  

Час завмирає у сонці зимовім, 

 І вітер колише застиглі сади.

***

Тихо шепоче зима колискову,

Вкривши поля серебристим плащем,

Ніжно торкається сніг до долоні,

Та знову весна на порозі стає.

****

Коло замкнеться на нашому Диску 

І знову почнеться одвічний танок,

Як предки навчали, так діти це знають – 

Мудрість віків у серцях збережи.

****

Три кола священні з’єднають світи,

Живих і померлих, і тих, хто прийде,

Сонце крокує по вічній дорозі,

Час не зникає, він вічно тече.

****

Слухайте, діти, цю давню легенду,

Носіть у серцях таємниці святі,

Бо ваші нащадки колись запитають,

Як рахували ми зорі й роки.

****

Тридцять шість лунок і сонця три шляхи,

Сімка священна та цілісний Рік,

Мудрість предківська в цих знаках застигла,

В коловороті життя не зникає повік.

****

Птахослав опустив Зозулицю, і в храмі запанувала тиша, сповнена глибокого сенсу. Останні звуки були тихими, майже невловимими, як шепіт м’якого вітру крізь листя старого дуба.

Діти стояли зачаровані в колі, відчуваючи, як древні слова та звуки оселяються в їхніх серцях назавжди – мов зернята, що дадуть паростки у майбутніх поколіннях.

– Тепер розплющте очі і подивіться на Диск ще раз, – промовили жреці. – Запам’ятайте його назавжди. Бо коли ви виростете і станете мудрими, як ваші батьки, саме вам доведеться берегти цю священну реліквію, як і всі традиції нашого роду.

Коли діти розплющили очі, вони побачили, як останні промені сонця, що проникали крізь верхній отвір храму, торкалися Диска, і він сяяв, немов живий, відбиваючи тисячі золотих іскор. Кожна лунка, кожен знак, кожна фішка здавалися наповненими світлом і магією.

Дід Добросвіт, споглядаючи цю чарівну мить, витер непрохану сльозу, що скотилася по його зморшкуватій щоці.

– Наші діти – це наше майбутнє, – промовив він тихо. – У їхніх руках доля всього нашого народу. Вони будуть нести цю мудрість далі, передаючи її своїм дітям і онукам, як ми передаємо її їм.

Жрець Сонцедар кивнув, тихо промовивши:

– Час, як і священний Диск, не має кінця. Він завершує одне коло, щоб почати інше. Так і життя наше не зникає безслідно, а продовжується в наших дітях і онуках. І якщо ми правильно навчимо їх, то мудрість наша житиме вічно, подібно до сонця, що безкінечно мандрує трьома небесними дорогами.

Поступово урочиста атмосфера в Храмі змінилася на більш невимушену. Малеча, звільнившись від благоговійної тиші, почала жваво обговорювати побачене та відчуте, а дід Добросвіт та жреці стояли осторонь, спостерігаючи за юними душами, які тільки но починали свій шлях.

– Дивись, Сонцедаре, – тихо промовив дід, схилившись до вуха жерця. – Рудовид такий же допитливий, як і його дід у молодості. А Калина рухається з такою ж граціозністю, як її мати та бабуся. Кров не бреше – вона несе в собі не лише зовнішність, а й душу наших предків.

– Так, старий друже, – відповів Сонцедар. – І не лише кров, а й дух наш живе в них. Ці діти вже не будуть такими, як ми. Вони будуть іншими – можливо, більш мудрими, можливо, більш сильними. Але в їхніх серцях залишиться те саме прагнення до гармонії з природою, те саме розуміння вічного колообігу життя, яке зберігає наш народ вже сотні років.

Дід кивнув, а його очі були все ще вологими від зворушення:

– Хотів би я прожити ще одне життя, щоб побачити, як вони виростуть і що збудують на цій землі.

Сонце тим часом поволі схилялося до обрію, нагадуючи про вічний рух небесних тіл і про те, що кожна мить має своє призначення в божественному плані.

Відчуваючи потребу завершити урочистість згідно з давніми традиціями, Сонцедар підвівся, і його голос знову наповнив храм:

– А тепер, – промовив він, – настав час для священної вечері. Як і наші пращури сотні років тому, ми поділимося хлібом і медом на знак того, що всі ми – одна велика родина, об’єднана священним знанням.

Інші жерці внесли великий кошик зі свіжоспеченими хлібинами, прикрашеними сонячними символами, свіжозбите коров’яче масло та глечики із запашним золотистим медом та молоком. Аромат хліба наповнив храм, змішуючись із запахом осінніх дарів і вогню.

– Але перш ніж ми розділимо цю священну вечерю осінньої Подяки Землі, – сказав Сонцедар, – я хочу розповісти вам останню таємницю Небелівського диска.

Він підійшов до реліквії і обережно перевернув її.

– Погляньте, – сказав він, показуючи на зворотний бік.

На зворотному боці календаря, по самому його центру, викарбувано символ Дерева – Світового Дерева, могутньої рослини з розлогою кроною.

– Ось вона, остання таємниця як ми можемо розкрити сьогодні, – промовив Сонцедар, дбайливо торкаючись символу. – Священне Дерево, яке є нашим головним храмовим символом, становить центр замкнутого простору, навколо якого обертається Коло Часу.

Діти підійшли ближче, з цікавістю роздивляючись викарбуване в глині зображення.

– Дядьку Сонцедаре, а чому саме дерево? – запитали вони.

Жрець відповів:

– З прадавніх часів дерева на горизонті були вимірювальними символами часу. Для наших предків це був «річний годинник», над яким сходить і заходить Сонце.

– Священна нитка часу споконвіку пов’язала символ Дерева з круговертю років, – продовжив Сонцедар. – Тут священний час і рослинний образ становлять одне ціле. Людському роду судилося народитися та пройти своє становлення під цим символом, і цього вже не змінити.

Жрець обережно перегорнув диск і показав дітям, як символ Дерева на звороті та 36 «отворів часу» на лицьовій стороні утворюють єдине ціле.

– Погляньте, як справжнє Коло Року розкручується навколо Світового Дерева, – пояснював він. – А фішки, які ми розставляємо в отворах, немовби підкоряються цьому освяченому Богами знаку.

Рудовид помітив щось незвичайне в нижній частині зображення Дерева.

– А що це за маленька зернина знизу, біля коріння? – запитав він.

Сонцедар усміхнувся:

– Ти дуже спостережливий, хлопче, такий же, як і твій дід. Це зернятко пшениці – «золотий зародок», від якого походить усяке культурне життя. Воно тут, щоб завжди нагадувати про Золотий вік нашої хліборобської цивілізації.

– Так, діти, – піднесено промовив жрець Птахослав, – у цьому маленькому зернятку захований весь цикл життя – від смерті до народження, від падіння в темну землю до проростання до яскравого сонця. Саме тому наші предки об’єднали символи Дерева і зерна в одному священному знаку.

Старий дід Добросвіт, відчувши, що може зараз доповнити розповідь жерців, зворушено та швидко додав:

– А мій прадід розповідав, що коли створювали цей керамічний календар, останньою справою було вирізати символ Дерева на зворотному боці та закарбувати «золоту зернину» біля його коренів. Найстарший майстер узяв кістяне шило і сам намалював цей символ, при цьому промовляючи: «Нехай це Дерево нагадує всім поколінням, що час не просто йде по колу – він росте, як дерево. Нехай ця золота зернина нагадує всім про вічне відродження життя, про силу предків, що живить наш рід. Доки існуватиме цей календар, доти житиме пам’ять про наш народ, його звичаї та священний зв’язок між минулим і прийдешнім».

– Тому, – підсумував жрець Сонцедар, обережно повертаючи диск лицьовою стороною догори, – наш календар не просто рахує дні й роки. Він показує, як ми ростемо разом із часом, як наша мудрість поглиблюється, як рід наш розгалужується, але залишається єдиним Деревом.

(розмалюй магічне Коло Часу)

Сонцедар обережно поклав Диск назад на своє призначене місце, накривши його білосніжним полотном.

– А тепер, – сказав він, посміхаючись, – час святкувати! Бо життя – це не лише мудрість і знання, а й радість та веселощі. Наші предки завжди святкували зустріч із великим знанням, і ми продовжимо цю традицію.

Тепер жерці почали ділити свіжоспечений хліб, намащуючи його запашним маслом та медом. Кожна дитина отримала свій шматочок ласого, ще теплого хліба та повний глиняний кухоль запеченого молока з ніжною плівкою.

Свято тривало до пізнього вечора. Діти їли святковий хліб і пили коричневе молоко. Вони співали давні обрядові пісні, завмираючи від захоплення, слухали мудрі легенди про стародавні часи і славетні подвиги великих героїв трипільського народу, чиї імена передавалися з покоління в покоління.

Коли сонце вже опустилося за обрій, а величний Чумацький Шлях розсипав своє сріблясте сяйво по оксамитовому нічному небосхилу, діти разом із дідом Добросвітом неспішно попрямували додому. Вони йшли мовчки, ніби не хотіли порушити священну тишу цієї миті, і кожен ніс у своєму серці глибокі спогади про цей незабутній день.

Перш ніж залишити храм, всі як один обернулися назад – помилуватися величчю святині, що купалася в теплому золотавому сяйві вівтарних вогнів і була насичена ароматом масляних лампад. Вони відчували, що цей день змінив їхні душі назавжди, розчинивши перед ними таємничі двері до прадавньої мудрості свого народу.

Там, усередині храму, за його глиняними стінами, залишався Небелівський диск – мовчазний свідок трипільської цивілізації, хранитель таємниць часу, міст між минулим і майбутнім. Тридцять шість лунок, три концентричні кола, чотири центральні отвори – карта часу, що нагадує: все повертається, все тече, але ніщо не минає безслідно. І навіть коли останній промінь сонця згасає і темрява огортає весь світ, десь далеко на сході вже готується народитися новий день, щоб продовжити вічний танець у великому колі існування.

А в храмі на пагорбі трипільські жерці продовжували своє священне служіння. Вони обережно перекладали фішки з лунки в лунку, відзначаючи перехід від одного періоду до іншого. Червоне полум’я вівтарів освітлювало їхні зосереджені обличчя, а Небелівський диск безмовно лежав на білому полотні, тримаючи в собі ще багато таємниць, які знали тільки обрані.

*****************************************************

Минули роки. Сотні коловоротів завершили свій шлях по небесному склепінню з того дня, коли маленькі трипільці вперше побачили керамічний календар часу. Коли прийшов час великих змін, і стародавні землероби мали вирушати далі на схід Сонця, мудрі хранителі заховали диск у глибинах землі під храмом, щоб він чекав на свій час, коли люди знову зможуть зрозуміти його силу.

Тоді ж храмові жреці залишили знаки і пророцтва: «Коли нащадки цієї землі знову стануть єдиними, коли в їхніх серцях прокинеться любов до рідної землі та священність Всесвіту, Диск повернеться, щоб допомогти їм відновити втрачену рівновагу. А хто зможе розгадати таємницю всіх 36 лунок та трьох сонячних кіл, той здобуде владу над часом і зможе повернути Золотий Вік своїм людям. Тоді три коричневі кола знову засяють тим самим світлом, що й тисячі років тому, а камінці часу займуть свої призначені місця. Небесні брами розчиняться перед обраними, і священна земля хліборобів заспіває стародавню пісню предків, а “золотий зародок”, що дрімає в корінні Світового Дерева, подарує такий щедрий врожай, що всі незгоди та біди назавжди покинуть цей благословенний край».

І Диск чекав. Чекав, коли чужі народи проходили через ці землі, як хвилі на березі великої ріки часу. Чекав, коли велич і забуття змінювали одне одного, як пори року у великому колі часу. Тисячоліття за тисячоліттям Небелівський диск спочивав у лоні української Матінки-Землі, зберігаючи тепло древніх мудреців та їхнє пророцтво, захищений від байдужих очей і жадібних рук.

І лише через шість тисяч років, коли археологи розкопали великий храм біля сучасного українського села Небелівка, вони знайшли фрагменти дивного глиняного кола з лунками та маленькі камінці різної форми поруч з ним.

Так здійснилося пророцтво хранителів храму: земля повернула свій дар нащадкам, щоб вони знову згадали, хто вони є, звідки прийшли і куди прямують. А Небелівський диск досі чекає на того, хто зможе розгадати всі його таємниці та повернути світові втрачену гармонію між небом і землею, між минулим і майбутнім, між людиною і космосом.

Так завершується і водночас продовжується трипільська легенда про Небелівський диск – священний календар, що зберіг мудрість предків крізь тисячоліття, щоб вона знову розквітла в серцях їхніх далеких нащадків, допомагаючи їм знайти свій шлях у великому колі буття.

Книги Олександра Завалія, які можна замовити тут:  https://sribnovit.com/product/%d0%b2%d1%81%d0%b5%d0%b2%d0%b8%d0%b4%d1%8f%d1%87%d0%b5-%d0%be%d0%ba%d0%be-%d1%83-%d1%81%d1%8f%d0%b9%d0%b2%d1%96-%d1%82%d0%b5%d0%bb%d1%8c%d1%86%d1%8f-%d0%be%d0%bb%d0%b5/

“ВСЕВИДЯЧЕ ОКО” У СЯЙВІ ТЕЛЬЦЯ – ОЛЕКСАНДР ЗАВАЛІЙ

До сьогодні ніхто з нас навіть і не підозрював, що терени України та її стародавні мешканці можуть мати відношення до формування релігійного символу відомого в сучасному світі під назвою «Всевидяче око» або «Око провидіння». До того ж чи міг собі хтось уявити, що наші далекі пращури споглядали означений релігійний символ в архаїчних храмових комплексах під час весняного рівнодення у сяйві Тельця. Зі сторінок видання перед вами відкриється захоплюючаподорож до самих витоків символіко-алегоричної композиції «Всевидяче око». Видання базується на результаті наукової роботи Завалія О. під назвою «Дослідження символіко-алегоричної композиції «Всевидяче око» в контексті культурної спадщини Трипільської протоцивілізації та релігієзнавчого аналізу». Вперше робота була опублікована в США (29 червня 2022 р.) в авторитетному науковому виданні «Humanities and Social Sciences» (DOI: 10.11648/j.hss.20221003.23). По-науковому точно, але захоплююче і доступно автор розкриває хвилюючі таємниці найдавніших релігійних культів та етимологію символу «Ока».

НЕБЕЛІВСЬКИЙ ДИСК. ОЛЕКСАНДР ЗАВАЛІЙ https://sribnovit.com/product/nebelivs%ca%b9kyy_dysk_oleksandr_zavaliy/

Вперше таємниця “Небелівського диска” розгадана! “Небелівський диск” – стародавній артефакт, одна з найбільш інтригуючих археологічних згадок початку XXI ст., яка досьогодні повністю не була розгадана…