Танк насувався на Андрія, гранатомет в руках смикнувся, граната зачепила правий бік, та не зупинила його. Зліва від танка бігло чотири солдати і стріляло в наш бік. В Степана закінчувались набоі і він економив, ось один з нападників заточився і впав та з-за танку вибігло ще до десятка сепарів. Андрій випустив в них коротку чергу. Відступати було вже пізно, відстань між ними та ворогом швидко скорочувалась. Як назло гранати закінчились ще під час ранкового бою, коли загинув лейтенант. Андрій схопився за ножа. – Ні сволото, так просто нас не візьмете! Враз постріл танка, за бліндажем гупнуло і пекучий біль вдарив у лівий бік. Андрій заточився і впав на коліно і лиш міцніше стиснув ножа. Поряд гримнуло кілька пострілів і затихло. – От і все… Та враз щось змінилось, повітря наче загусло, рухи нападників стали млявими, танк зупинивсь а промені сонця здавалось змінили колір. Затухаючим поглядом Андрій зловив кілька тіней у окопі і втратив свідомість.
* * * До тями привів біль. Хлопець розплющив очі. Він знаходився в доволі великій кімнаті, стіни ніби самі випромінювали приємне для очей світло. Поряд, за невеликим виступом в стіні сидів сивий дідуган і порпався в якихось незрозумілих приладах. Повернувся до Андрія: – Добридень хлопче, як почуваєшся? – Бік ниє і голова гуде. – Ну нічого, пройде. Андрій майже все зрозумів у словах діда, його мова трохи відрізнялась, від неі віяло чимось древнім, загадковим. – Де я? – В схроні. – Я читав за холодноярські та упівські, але цей крутіший. – Він трохи іншого рівня. – А хто ви діду? – Я хто? … Зараз лікар, та ще поспи, поспи синку…Андрій заплющив очі і відключивсь.
* * *
Яромир біг легко, як учив його дід, ледь торкаючись землі і біг нагадував плавні, летючи стрибки. Погоня відстала. Тепер треба було шукати своіх, вони десь повинні були бути недалеко, за річкою. Ось ліс почав рідшати, стежка пішла донизу. А ось і шум водоспаду. Нахилившись до води зачерпнув і жадібно напився. Озирнувсь навколо, на тому березі починалась кам’яна гряда. По покладеному Родичами камінню перейшов річку і попрямував догори. Метрів за триста вгору стояв найбільший, як велика хата камінь. Яромир підійшов, притулив обидві долоні до каменю, покликав. Через кілька хвилин камінь почав жовтаво мерехтіти, потім став зовсім жовтий і хлопець ступив крок вперед. Через якусь мить опинився серед освітленоі печери. Десятка з півтора воінів спокійно і зосереджено збирались в дорогу. – Яр, ти вчасно, скоро виходимо. Праслав підійшов до онука, обійняв за плечі. – Такі часи настали, мусимо відступати. – Ми ще повернемось діду? – Так, звісно. Загін, промовивши напутню молитву, рушив сходами вниз.
* * * – Та це якась фантастика, – вихопивсь приголомшено Степан. – Ні, це життя синку, – дід Богуслав закінчив оглядати зранені ноги хлопця. – Зараз стане легше, – направив долоні до ніг, з них потекли теплі промені світла. Сеанс тривав хвилин п’ять, рани помітно зменшились. – Скоро зможеш бігати. – І що, всі ці роки ви так тут і живете? – запитав Андрій. – Коли тут, коли деінде, підземний світ великий. – Майже тисячу років? Неймовірно?! – не переставав дивуватись Степан. – Так, ми відступили, щоб зберегти Рідний світогляд і передати його вам. Ці роки були нелегкими та прийшов час! Час Світла!!!
* * * За три місяці навчання у характерницькій школі Андрій і Степан багато чому навчились, Степан, більш фізично сильніший добре працював у більш жорсткішому стилі, Андрій, маючи спокійніший характер, навчався м’якшому, більш технічнішому стилю рукопашу. Почав оволодівати безконтактом. Дались взнаки його захоплення різними практиками. Було цікаво навчатись, дід Богуслав, син Яромира, з помічниками Мечиславом і Вихрем знали свою справу. Як входити в стан розширеноі свідомості, в кілька разів пришвидшувати рухи, чути вчителів за кілометри від них. Наука захопила хлопців та дід сказав, що часу обмаль, треба було виходити назовні, ординці знову готували наступ.
* * * Через деякий час у ворожих доповідях начальству з’явилась паніка. Ні охорона, ні відео спостереження нічого не помічали та почали частіше вибухати склади, виходити з ладу техніка, збільшились втрати. Тільки деколи краєм ока помічали невиразні тіні, трохи сильніший шурхіт листя, трави. І тільки десь на стіні чи дверях лишався символ, схожий на букву “П” – руна Перуна.
Автор: Олександр Джур
21.03.2018 р.
Література, яка може Вас зацікавити:
ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН
ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН – ТОМ II
БІБЛІЙНИЙ ГЕНОЦИД АБО “НЕ ВБИВАЙ” ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ. ПРОПОВІДНИК СВІТОЯР
СУПЕРКНИГА. СЦЕНАРІЙ КАТАСТРОФ. РУСЛАН МОРОЗОВСЬКИЙ
ВОЛХОВНИК: ПРАВОСЛОВ РІДНОЇ ВІРИ.
ВЕЛЕСОВА КНИГА. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.
