Перстень для Незламного.


1926 року літні збори для юних скаутів з організації «Пласт» проходили під знаком подвійного ювілею: 70-річчя від дня народження та водночас 10-х роковин від дня смерті всіма улюбленого, майже обожнюваного поета Івана Яковича Франка. Не дивно, що його син — професор Коломийської української гімназії Петро Іванович Франко був буквально нарозхват. Всім хотілося, щоб живий спадкоємець батьківської слави особисто був присутній на всіляких пластовскіх заходах.

Запросили Петра Івановича і в околиці Стрия, де на березі однойменної річки змагалися в силі та спритності юні пластуни 5-го куреня імені князя Ярослава Осмомисла. Змагання пройшли на найвищому рівні. Почесний гість звернувся до пластунів з привітанням перед початком змагань, наприкінці взяв участь у вшануванні переможців. А коли настав час залишати табір, щоб відправитися на залізничну станцію, він несподівано кивнув одному з підлітків, після чого мовив коротко:

— Є невелика розмова, всього на чверть години.

— Я?.. Мене?.. — не повіривши такому щастю, перепитав підліток. Петро Іванович знов кивнув, попрямував до крайки води і там зупинився. Таким чином, залишаючись видимим звідусіль, він міг стежити, щоб до нього не наблизився ніхто, крім того самого підлітка.

— Скажи, як тебе звати? Вибач, що не запам’ятав, вас так багато…

— Степаном мене звуть, — з готовністю відповів хлопчина.

— Степаном, так… А прізвище?

— Бандера.

— Добре. Звідки ти родом?

— Зі Старого Угринова. Батько мій — тамтешній парох.

— Добре… А скажи-но, Степане, тебе не дивує, чому я захотів поговорити саме з тобою?

Правду сказати, підліток справді губився в здогадах, чому удостоївся такої високої честі. Особливо видатних результатів в сьогоднішніх змаганнях він не продемонстрував, на тлі інших пластунів свого куреня начебто не виділявся. Отже…

— Отже, так треба, — знизав він плечима і додав: — Вам видніше.

Гість усміхнувся і поспішив пояснити:

— Сьогодні я провів у вашому таборі весь день, уважно спостерігав за вами всіма, в тому числі за тобою. Я бачив, як завзято прагнув ти до перемоги, хоча самої лише завзятості для досягнення високих результатів виявилося недостатньо. Чи вірно я кажу?

— Вірно, — кивнув підліток, трохи при цьому засумувавши.

— Нічого, не переймайся, — утішив його Петро Іванович, — тим паче, що я, можливо, допоможу тобі. Але для початку скажи ось що… Я не тільки спостерігав за вами, а й слухав. Здебільшого мимоволі: просто дітлахи, знаєш, взагалі полюбляють пошуміти та погомоніти.

— Мабуть, що так, — погодився Степан.

— А ось саме ти в порівнянні з іншими поводишся відносно тихо, говориш порівняно мало, але вже якщо говориш…

Гість зміряв підлітка пильним поглядом:

— Говориш не так, як інші. І тому спитаю прямо: сьогодні я почув від тебе слова «Україна або смерть». Ти це серйозно сказав?

— Так, — не моргнувши оком, підтвердив підліток.

— Цілком серйозно?

— Цілком.

— А скільки тобі років, якщо не секрет?

— Сімнадцять.

— Отже, ти саме закінчуєш навчання в гімназії?

— Наступного року.

— Ну отож! Таким чином, ще навчання не закінчив, а вже вмирати зібрався. Недобре це, знаєш, недобре…

— Ну-у-у, тобто як вмирати… — Степан ніяково переступив з ноги на ногу. — Зрозуміло, я хочу жити! І буду. Думаю ось після гімназії поїхати далі в Подєбради, там господарська академія є.

— А як же твої слова «Україна або смерть»? Як з ними бути?

Підліток відповів не одразу, зате твердо:

— Якщо треба, будь-хто з нас віддасть життя за нашу землю.

— Ти, Степане, за інших не розписуйся! Від інших я чув сьогодні лише «Україна понад усе», натомість «Україна або смерть»… Так говорив один лише ти. Тому і цікавлюся, чи цілком серйозно ти говорив?

— Жити потрібно вільною людиною у вільній країні. Ось до цього я й готуюся. І так буде, а інакше…

— А інакше?

— А інакше це не життя, а рабське животіння. Я на це не згоден.

Вислухавши таку відповідь, Петро Іванович ласкаво поплескав підлітка по плечу, потім поліз у внутрішню кишеню піджака, дістав звідти носовичка, розгорнув. І на його долоні опинився дивного вигляду перстень: тьмяно-сірого кольору, майже без жодних прикрас — тільки на пласкому зрізі, де зазвичай бував вигравіруваний вензель власника, чорнів контур невеличкого молоточка. Сховавши носовичка назад до кишені та про всяк випадок перевіривши, чи не підійшов хтось до них, гість повідав наступне…

Подорожуючи якось Покуттям, великий поет Іван Франко заночував в одному з сіл, а на ранок отримав запрошення зазирнути в гості до місцевого старого коваля. Ось він і продемонстрував генію української нації простенький на вигляд перстень-печатку, тьмяно-сірого кольору, з мініатюрним зображенням невеличкого молоточка на пласкому зрізі. При цьому пояснив наступне:

«Ви, Іване Яковичу, син простого сільського коваля. Можливо, саме тому і написали прекрасний вірш про каменярів, які ламають скелю, рівняють людям шляхи для правди. Тому хочу подарувати вам цей перстень. Не з золота він зроблений і не зі срібла, а викуваний з найчистішого кричного заліза. Свого власника перстеньок цей наділяє небаченою силою. Немає таких перепон, яких би він не здолав.

Водночас, не буває так, щоб людині давалося щось одне, а натомість не забиралося щось інше. Так і з цим перстеньком: силу і завзятість своєму власникові він дає — та ось тільки натомість людські роки життя обмежує! Якщо володіє ним, наприклад, коваль чи інший робітник — проживе сім десятків років і не більше того. Іншим же людям перстень відміряє ще на десять років менше. Така ціна. Але навіть це не все: до кінця життя не можна перстень цей у себе залишати ні в якому разі! Тобто, покористувався його силою — дай також іншим до неї долучитися. Для цього обов’язково знайди гідного чоловіка, готового служити людям, і подаруй йому перстень. Віддай безкоштовно, нічого не просячи взамін. Якщо ж вирішиш перстеньок у себе залишити — чекай біди: або в тебе ще десяток-другий рочків відніметься, або від чужої руки загинеш. Загалом, силі перстня обов’язково вихід потрібно дати, інакше не можна».

Подумавши гарненько, Іван Якович Франко все ж погодився прийняти подарунок старого коваля, що жив у невідомому селі на Покутті. Безліч літературних шедеврів створив після цього, прожив же на світі шістдесят років — рівно стільки, скільки обіцяв коваль. Після батька перстень успадкував його син Петро Іванович. Багато чого пережив він: і в Світову війну повоював, і летунський відділ Галицької армії створював, і будучи збитим, в полоні польському побував, в таборі Домб’є відсидів, потім з полону втік…

— І ось тепер я шукаю, кому б далі перстеньок передарувати? — закінчив свою розповідь високий гість. — Ми… моє покоління, тобто, що могли, те для України зробили. А ось що готовий зробити заради рідної землі ти, Степане?.. Подумай гарненько. І якщо готовий звалити на себе тягар відповідальності — що ж, бери перстень! Тоді він твій.

* * *

Тоді, на березі Стрия підліток, ясна річ, прийняв чудовий дар від сина великого Каменяра. А далі…

Далі всяке ставалося. Степан керував месниками, які вбивали катів української землі. Сидів у в’язниці та в концтаборі «Заксенгаузен», втікав звідти і знов потрапляв за ґрати, і знову звільнявся. Еміграція, боротьба за чистоту ідеології з різними «демократизаторами»…

Безумовно, Степан Андрійович Бандера був успішним. Ось тільки що вплинуло на успіх: міфічна сила загадкового сталевого персня — чи ж сила характеру, що розкривалася поступово, рік від року?.. Чим більше він думав над цим, тим більше дивувався, до чого ж схильні великі письменники (а також їхні діти) підпадати під вплив дурних казочок.

У підсумку ухвалив наступне рішення: про сталевий перстень нікому нічого не говорити доти, поки йому не виповниться рівно 51 рік — і вже тоді, за святковим столом розповісти присутнім всю цю неймовірну історію. Над якою вони всі разом посміються, ясна річ. Чим менше часу залишалося до призначеної дати — 1 січня 1960 року, — тим з більшим задоволенням Степан Андрійович передчував те, що неодмінно мало статися.

Так все і йшло, доки проводир ОУН(б) не був убитий на 51-му році життя в Мюнхені агентом НКВС. Коли згодом його син, названий на честь діда Андрієм, емігрував до Канади, то прихопив на згадку про батька якийсь сталевий перстень, прикрашений зображенням чорного молоточка. Про подальшу долю артефакту нічого невідомо. Крім того хіба, що син Степана Бандери пішов з життя в Торонто всього лише у 38-річному віці — якось надто вже зарано…

Автори — Тимур і Олена Литовченки.

Джерело: https://defence-line.org/2021/01/persten-dlya-nezlamnogo-chastina-1/

Оберіг (Мольфа), який приносить щасливу долю!

МОЛЬФА СРІБНА

Замовити можна тут: https://www.sribnovit.com/product/molfa/

Найпотужніший магічний Оберіг!

Дає можливість почуватись людині повністю захищеною від несанкціонованого стороннього впливу. Будь–яка неправедна ворожа дія, направлена проти господаря Мольфи, повертається зловмиснику.

1. Що таке “Мольфа”?

Мольфа – це зачарований, себто одухотворений предмет, який використовується у магічній практиці карпатських мольфарів. Дехто з дослідників вважає, що саме від слова “мольфа” і походить слово “мольфар”. Однак, це не так. “Мольфа” – присвійне від “мольфар”, тобто річ мольфара.

Ці Мольфи виготовлені зі срібла.

2. Хто може робити Мольфу?

Робити їх мають право лише певні люди, які наділені даром Відання, в певний час і в особливому стані. Навіть точна копія Оберегу не має тієї сили і тієї дії, яку має Мольфа, яка дає Магічний захист.

3. Від чого захищає оберіг?

Оберіг захищає від стороннього злого впливу, який в народі називають навроченням, порчею, зглазом, прокляттям, від передчасної і неприродньої смерті, від зброї, від важкого психологічного стану, коли людина довго знаходиться в депресії, або агресії, а також просто необхідні для дітей.

Література, яка може Вас зацікавити:

ВИДАТНІ ПОСТАТІ УКРАЇНИ. ГЕОРГІЙ ЩОКІН

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ. ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ. ОЛЕКСАНДР СЕРЕДЮК.

ВОЛХОВНИК: ПРАВОСЛОВ РІДНОЇ ВІРИ.

ВЕЛЕСОВА КНИГА. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.

ВЕЛИКИЙ КОД УКРАЇНИ – РУСІ. СЕРГІЙ ПІДДУБНИЙ.

СОТВОРЕННЯ СВІТУ. ІВАН ФРАНКО

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН – ТОМ II

ІЛЮСТРОВАНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СУЧАСНОСТІ. ЧАСТИНА ПЕРША. ОЛЕКСАНДР КОВАЛЕВСЬКИЙ, ЛЕОНІД ОСАУЛЕНКО.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Share via
Copy link
Powered by Social Snap