ЗАЧАРОВАНЕ КОХАННЯ

Здається, що це було лише вчора. Дивишся на календар – пройшло вже стільки років.
Як дивно влаштована наша пам’ять, я ж майже про все забула, я не згадувала про тебе стільки часу. І раптом знайомий аромат. Поруч був інший чоловік, але мені здалося, що це саме ти знову увірвався в моє життя.

Ми познайомилися випадково, декілька років тому. Випадковий дзвінок. Випадкова зустріч. Випадковий інтерес. Все було випадковим. Ми були занадто різні – я правильна і серйозна, а ти – вільний птах, який не шукав серйозності ні в чому, в тому числі і в стосунках. Ми обоє не вірили в дружбу між чоловіком і жінкою – і все-таки дружили. Абсолютно платонічно без будь яких натяків на щось більше. З кожним днем ми все більше часу проводили разом, це було так захоплююче – ми не могли наговоритися, чи набутися разом. Могли годинами гуляти вуличками міста чи розмовляти по телефону. Мій ранок починався з тебе і ніч наставала, коли я прощалася з тобою. Що це було – навряд чи ми обоє знали. Але ось так, непомітно, пройшло декілька місяців. Я закохалася. Так сильно і так несподівано. Мені здавалося, що ти теж, але я не могла про це заговорити першою.Потім ти познайомився з дівчиною. Спочатку ти говорив про неї лише вкрай негативно, все було не те, все було не так, вона дратувала тебе і ви постійно сварилися. Аж раптом – ти сказав, що ви будете жити разом. Потім – що у вас буде дитина. Потім – про дату весілля. І все це за якихось два місяці. Ми майже перестали спілкуватися.
Я навіть не думала, що це буде так боляче.
Я настільки звикла, що ти завжди поруч, що відчувала, ніби з тобою залишилась частинка мене.
Я надто пізно зрозуміла силу своїх почуттів до тебе.
Ти запросив мене на весілля. Як друга. Я не змогла піти. Уявила, як буду дивитися на вас і зрозуміла, що це буде мазохізм. Не знайшла в собі сили піти і вигадала якусь відмазку. Хотіла, щоб зараз ти не зміг здогадатися про мої почуття.
А в день твого весілля залишилася одна і просто плакала наскільки вистачило сліз. Здавалося, що світ вже ніколи не буде таким, як раніше.

Пройшов час і ми знову почали спілкуватися, не так часто і не так багато як раніше, але все ж. Я почала потроху відходити. Забувати тебе. І знову сприймати просто як доброго друга.
Часом знайомилася з кимось. Часом думала, що це може бути всерйоз. Але ці почуття швидко минали. Біль потроху затихав, та питання залишалися. Що ж тоді трапилося? Чому все так обірвалося? Я знову і знову думала про тебе і сто разів прокручувала в голові всі події. Намагаючись зрозуміти і поставити крапку. Не виходило. Хотілося кудись втекти від всіх і від самої себе. Я вибрала Карпати, далеке і глухе село, де судячи з фото в інтернеті можна було б побути наодинці з Всесвітом.
Поїздка була приємною, господиня дому, в якому я оселилася – чарівною. Вона так завзято розповідала про все навкруги, куди можна сходити, що можна подивитися, її енергія і оптимізм мене вражали. І перший раз за довгий час я просто посміхнулася. Мабуть, видовище було жалюгідне. Господиня зробила паузу, трохи помовчала, і раптом кудись потягнула, кажучи щось незрозуміле, що мені до Волхва потрібно (хто це?), що гублю свою душу (про що це?)…
Я не розуміла ні слова, а вона вже привела мене в маленьку хатинку на другій стороні ріки. Спочатку, на порозі мене зустрів чорний кіт, його погляд обпікав і гіпнотизував. А вже потім я познайомилася з Волхвом. Здавалося, ніби я потрапила в якусь іншу реальність. Він нічого не питав, а я просто сиділа і плакала. Потім він розказував історії. І лише через деякий час я почала розуміти, що ці історії – про мене! Казав, що не можна кохати так сильно, що від цієї залежності може бути лихо і багато психічних розладів. Що не має чого мені шукати причин в собі. Що мій коханий потрапив під дію банального любовного привороту. Я не хотіла в це вірити, невже так буває? Невже можна дати людині щось випити чи з’їсти і цим полонити душу? Мені потрібно було знати більше. Волхв бачив, що я не дуже вірю, але продовжував розповідь.
Приворот справді зробити не дуже складно і тому він має таку шалену популярність. Хочеться тобі вийти заміж, а йому ні? Трішки зусиль і начебто на все життя він твій. Ти береш його душу в полон і здається, що щастя триватиме вічно. Але ніщо не буває вічним, особливо щастя, яке було здобуте злочином. Підкорити душу це те ж саме, що посадити людину в тюрму. Там можна жити, але чи довго? А якщо сидить невинна людина? Так і душа невинна, рветься на волю, але не може, закута кайданами магії.
Я починала вірити. Все вказувало на те, що так і відбулося з моїм коханим. Та що з того? Хіба могла я щось змінити?

Волхв казав, що зроблене нами неправедне зло завжди повертається. Що за такі обряди кара обов’язково буде і буде страшна. Я злякалася за коханого, за його сина і навіть за свою суперницю. Мені хотілося їм допомогти, та як? Можна все виправити, та чи повірить Він мені? Чи захоче щось змінити в житті? Я мала спробувати. Швидко зібрала речі, повернулася додому і подзвонила йому. Попросила про зустріч. І одразу ж розповіла про все.
Та звичайно ж він мені не повірив. Нічого не зробив. Я бачила, що йому шкода мене і він просто м’яко перевів тему на інше.
Добре. Хай буде так. Більше нічого не робитиму. Я постараюся все забути і жити далі.

Пройшло шість років.
І сьогодні я знову згадала події тих днів. Вперше, з часу нашої останньої розмови я не стримувала свої спогади. Поїхала до будинку, в якому він раніше жив. Просто сиділа на лавочці неподалік і дивилася на будинок. До мене сіла якась бабуся. Їй явно було нудно, а мені завжди і всі любили виговоритися. Вона скаржилася на політиків, на погоду і на дітей, на жек і депутатів, а я пропускала мимо вух.
Та раптом щось в її монолозі зачепило мене.
Пожежа в будинку, навпроти якого ми сидимо. Якась молода сім’я. Алкоголіки, наркомани, за дитину ніколи не дбали, сварилися, билися, лаялися. Не давали сусідам спати спокійно. Я боялася запитати імена. Вже мабуть знала, але почути все одно боялася. Вона назвала їх сама. Біль. Нестерпний, шалений біль пронизав мене. Як же так??? Твоя дружина загинула в страшних муках. У тебе самого шансів вижити майже немає. А маленький хлопчик залишиться один на світі, не потрібний нікому з родичів. Його чекатиме дитячий будинок. Сльози текли самі, важко було дихати, здається моє серце перестало битися. Бабуся пропонувала викликати швидку, але навіщо? Навіщо жити мені, якщо ТИ жити не зможеш? Я думала, що все забула і лише тепер знову збагнула – не забула, можливо приглушила свої почуття, але ж мені важливо було знати, що ти десь є на цьому світі. І що ти щасливий. Хай навіть не зі мною.
Біль спочатку притупив, а потім загострив свідомість. Потрібно діяти, потрібно щось робити. Я знайшла телефон Волхва і благала його допомогти. Він мовчки слухав. І як не дивно, погодився приїхати в лікарню. Що відбувалося потім – я не знаю. Волхв лише сказав, що я дуже вчасно йому зателефонувала. А запитувати деталі мені було незручно.
Трохи більше, ніж через місяць – тебе виписали і ти зміг поїхати додому. Забрав сина і почав по маленькій цеглинці відбудовувати своє життя.
А я… Я не змогла зробити крок назустріч. Злякалася ще раз пережити втрачені надії.
Ти не знатимеш, про мою роль в цій історії.
Я просто іноді буду сидіти біля твого будинку і прохати в долі щастя для тебе.