Ой учора ізвечора
Пасла Меланка два качура.
Ой пасла, пасла — загубила,
А шукаючи — заблудила.
Приблудилася в чистеє поле,
Аж там Василько плужком оре.
Ой оре, оре, жито сіє,
За ним те жито зеленіє.
Ой оре, оре, сам плуг заносить,
Йому Меланка їсти носить.
— Ой ти ченчику Васильчику,
Посію тебе в городчику.
Буду я тебе шанувати,
По тричі на день поливати.
Щосуботоньки проривати,
За русу косу затикати.
В уважного читача зразу ж виникає логічне питання, а звідки у дуже давній, праукраїнській, архаїчній, дохристиянській Щедрівці взялись персонажі з чужими давнім українцям іменами, Василь і Меланка? І хто вони взагалі такі? Дослідження праукраїнської релігійної системи свідчить, що Колядки і Щедрівки були Славнями праукраїнських Богів, урочистими творами на Їхню честь. Тому беззаперечно, що вставленими в українську Щедрівку персонажами, Василем і Меланкою, християнська церква підмінила Бога Велеса і Богиню Мокошу.
Ось, наприклад, послання горезвісного християнського діяча, яке чітко показує, що він перестав бути українцем і перетворився в мерзенного і падлючого юдохристиянина:
Іван Вишенський засуджує народні та язичницькі звичаї у своєму відомому творі «Книжка» (а саме у розділі «Зачепка мудрого латинника з дурним русином», або в посланнях, де він звертається до мирян).
Найвідоміший фрагмент, де він прямо перелічує давні свята (Купала, Коляду, Волоса тощо), закликає їх викорінити й заявляє, що прокляття падає на тих, хто їх святкує, виглядає так:
«Абисьте коляди з міст і сел уключили; нехай шатаню, поганському ділу, честі не чинять, але коли хочете Христово Рожество піснями зазвичайними прославляти, до церков збирайтеся…
Такоже і купальницю, зажинок і обжинок свято, і щедрий вечір з міст і сел уключите і забороните! Нехай тая прелесть шатанська за вашим каранем і забороненем згине! Зато бов і гнів Божий на нас походить, і земля наша всякими бідами і скорбми карана єсть, а ми не розуміємо, іже за тоє проклятство на нас приходить.
І Волоса, бога скотія, і Ладо, і Коляду, і Купала, і інші всі поганські богове, і свята їхні нехай з землі нашої вигублені будуть, і пам’ять їхня нехай загине з шумом!»
Повний переклад уривка сучасною українською мовою
«Щоб ви колядки з міст і сіл вилучили й вигнали; нехай сатанинській, поганській справі честі не складають! А якщо бажаєте Різдво Христове піснями звичайними прославляти — до церков збирайтеся…
Так само і Купальницю, свято зажинок та обжинок, і Щедрий вечір з міст і сіл вилучіть та забороніть! Нехай тота омана сатанинська через ваші покарання та заборони загине! Адже саме через це й гнів Божий на нас падає, і земля наша всілякими бідами та скорботами карається, а ми й не розуміємо, що це прокляття на нас за те приходить.
І Волоса, Бога худоби, і Ладо, і Коляду, і Купала, і всіх інших поганських Богів та свята їхні нехай з землі нашої буде вигублено, і пам’ять про них нехай загине з шумом!»
Довідка редакції сайту:
Іван Вишенський народився приблизно у 1545–1550 роках у містечку Судова Вишня на Львівщині. Помер відомий письменник-полеміст та афонський чернець після 1621 року (найімовірніше, між 1621 та 1633 роками). Його пам’ять у 1621 році офіційно вшановував Луцький церковний собор, а у 2016 році він був причислений до лику святих як преподобний Іоанн Святогорець.
А є ще й таке:
Цитата «Хто колядує: „Уроди, Боже, жито, пшеницю“ — хай буде проклятий. Колядування походить від скоту, а не від людей» походить із давньоруського церковно-повчального збірника «Церковні настанови»
Довідка сайту:
Щодо «Церковних настанов», цей термін має два значення :
- Історичні канонічні збірники Русі (XIII століття): Цитата про прокляття за колядування («Колядування походить від скоту…») найчастіше цитується дослідниками у зв’язку з рішеннями церковного собору 1274 року. Тоді Київський митрополит Кирило III офіційно наклав прокляття на народні поганські обряди (колядки, щедрівки). Тексти таких заборон входили до рукописних Кормчих книг та тогочасних повчальних церковних настанов проти двоєвір’я.
З народними обрядами і звичаями, із силою прадавньої української віри
християнська церква вела нещадну борню. Вишенський у XVI столітті
пише довгі послання проти двоєвір’я, вичисляючи там цілий календар
народних свят, наказуючи прогнати в болота і нетрі звичаї народу.
Чудову відповідь усім юдохристиянським ненависникам величних українських звичаїв дав у поезії «До Івана Вишенського через століття» поет-шістдесятник Володимир Коломієць :
Може, і ти материнську веснянку
чув десь під вишнею на світанку?
Тільки ж недовго за ненину руку
тримавсь… Попи повели в науку.
Чом воно так ведеться негоже:
йдуть із народу внуки Дажбожі
в школу чужої, лихої освіти —
щоб зневажати, а не любити!
Розум тобі дав народ і душу,—
чом же ти лад предковічний рушиш?
Звичаї, пісню рідну тавруєш…
Вдатно хрестом, як мечем, фехтуєш.
Ладану чад і церковного дзвону…
Гнівно речеш з амвону, з Афону.
Трощить і палить гаї зеленаві
люта твоя, велемудра ненависть!
Ще недокрадене є в цім краї,
радість — дознищити закликаєш?
богом біблейським страхаєш запекло.
Звергуєш небо. Вивергуєш пекло.
Тільки ж немає — ні пекла, ні раю.
В мові, в пісні народ не вмирає.
Світло — крізь темряву… На яснозір’я
може, ще й вибредем — із двоєвір’я.
З погару й потопту, із відчужень —
Леле! за ким то сопілочка тужить? —
Ой, на Купала, та й на Купала…
що з таланом душа, та пропала.
Тризни не буде, жалів погребних…
Хто ти такий? І кому потрібний?
Згинеш, як пес в бур’янах, бурсаче…
Око змії за тобою заплаче.
Тому правильний текст прадавньої Щедрівки звучить так:
Ой учора ізвечора
Пасла Мокоша два качура.
Ой пасла, пасла — загубила,
А шукаючи — заблудила.
Приблудилася в чистеє поле,
Аж там Велес плужком оре.
Ой оре, оре, жито сіє,
За ним те жито зеленіє.
Ой оре, оре, сам плуг заносить,
Йому Мокоша їсти носить.
— Ой ти ченчику Велесику,
Посію тебе в городчику.
Буду я тебе шанувати,
По тричі на день поливати.
Щосуботоньки проривати,
За русу косу затикати.
До речі , ще одна химера юдохристиянства. Вони перенесли весняний Обряд Щедрівки на 14 січня, дату, коли юдохристиянство святкує обрізання Христоса. Офіційне церковне свято, є у всіх цИрковних календарях. Справжнє щедрування відбувається вранці, в день весняного рівнодення. Співаючи пісні-Славлення рідним Богам, Даждьбогу, Ярилу, Ладу і Ладі, Мокоші і Велесу, діти і дорослі ритуально засівли рідних і близьких людей, кидаючи посівне зерно в весняну землю, повертали дух землі, дух поля назад в святу землю зерном з обмолоченого напередодні минулорічного Дідуха, яке змішували з іншим посівним зерном.
А що роблять попи? Вони наказують 14 січня кидати зерно в промерзлий грунт, де воно неодмінно загине. З точки зору Магії це чорний обряд, на бідність, голод, нещастя і всі можливі негаразди.
Повертаймося до рідних звичаїв, обрядів, свят і традицій. Там закладений наш генетичний код на добро, щастя, могутність і незнищенність древнього і вічно юного українського народу!
Слава Україні!
Книги, які можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d0%b3%d0%b5%d0%bd%d0%b5%d0%b0%d0%bb%d0%be%d0%b3%d1%96%d1%8f-%d0%b1%d0%be%d0%b3%d1%96%d0%b2-%d0%b4%d0%b0%d0%b2%d0%bd%d1%8c%d0%be%d1%97-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b8/
Генеалогія Богів давньої України
«Лише народ, який пам’ятає своїх Богів, розуміє власну історію та культуру.»
Перш ніж народилася літописна історія, народилася пам’ять.
Вона жила у священних дубах, у шумі степового вітру, у світлі Сонця, у переказах волхвів і народних піснях.
Ця книга запрошує читача до подорожі у світ давньої духовної традиції України — до образів Богів, які протягом століть були невід’ємною частиною культурної пам’яті нашого народу.
Перед вами не просто перелік імен. Це спроба зібрати воєдино відомості з різних джерел, простежити взаємозв’язки між образами Божеств, їхніми функціями, символами та місцем у традиційному світогляді.
Це книга для тих, хто прагне глибше зрозуміти духовну історію України, відкрити багатство її міфологічної спадщини та побачити її в широкому історико-культурному контексті.
