Вони вірили, що ми — діти й онуки Сонця – Дажбога , а тому повинні берегти землю, яка нас годує…

— Дякуємо Богам-Спасам за те, що берегли нас, що земля щедро вродила, а на нашому столі є хліб, — почула Віданка голос найстаршого чоловіка, який сидів на чолі святкового столу.
Дівчинка уважно слухала кожне слово сивобородого старійшини, який усім нагадав те , що це час Спасівки, а Спаси мали дуже багато цікавих назв. Були й Хлібний, коли пекли хліб з нового врожаю жита, Медовий, коли стільники наповнювалися духмяним медом, Яблучний, коли сади рясніли достиглими яблуками та іншими плодами, Грибний і Горіховий, коли ліси щедро обдаровували людей грибами й горіхами, Полотняний, від якого починали прясти льон і ткати полотна…

— Ось чуєш, Віданко, кожен Спас приходив у свій час, коли земля дарувала людям нові плоди, — прошепотів дідусь. — Наші Пращури жили в злагоді з природою, тому ще й так називали Спаси, щоб одразу було зрозуміло, чим щедрий певний час.
Напевно, таких назв існувало значно більше, адже у кожному краї були свої прикмети й там люди шанували свої дари природи та влаштовували свята Врожаю.
Колись завжди мали надію та віру , що місяць серпень, як дитя Сонця — Спасич , має завершити літо у достатку для людей.

— А чому зараз найчастіше говорять про Медовий, Яблучний і Горіховий Спаси?

— Бо саме ці назви збереглися до наших днів. Та вони — лише частина великої давньої традиції. Для наших Предків кожен час дозрівання був приводом подякувати природі за її щедрість і зустріти новий дар землі з повагою та вдячністю.

Раптом Віданка помітила, що біля осель промайнули прозорі постаті.

— Дідусю… Хто це?

— Це Душі Пращурів. У Спасівку вони, за давніми віруваннями, навідують свої родини, щоб побачити, чи пам’ятають їх нащадки.

Дівчинка мовчки схилила голову.

— То їх треба згадувати?

— Найкращий дар для Предків — добре слово, й світла пам’ять. Людина живе доти, доки її пам’ятають.

Віданка замислилася й тихенько мовила:
— Виходить, що Спаси ще й нагадують людям не тільки берегти пам’ять про своїх Предків, а й не забувати дякувати їм за все добре, що вони залишили нам у спадок.
— Мудро сказала, онучко. Бо той, хто вміє берегти, завжди знає, за що може сказати «спасибі»…

Повіяв легкий вітерець , і давнє село поволі розтануло, мов ранковий туман.

Віданка розплющила очі.
— Дідусю, тепер я розумію:
Спасич — це не просто назва місяця.

— А що ж це?

— Спас — це добра сила, що живе у світлі Сонця, у щедрості Землі, у прохолоді Води, у праці людей і в злагоді всього живого.
Це час дякувати.
Землі — за врожай.
Сонцю — за тепло.
Воді — за вологу.
Пращурам — за їхню мудрість.
І берегти все це…

Дідусь лагідно всміхнувся.

— От бачиш, онучко, подорож у минуле потрібна не для того, щоб там залишитися. Вона потрібна, щоб навчитися жити гідно сьогодні.
/казкопис створено за мотивами української міфології та етнографічних досліджень —
Олег Івасенко

Книга, яку можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/%d1%80%d1%96%d0%b4%d0%bd%d1%96-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%82%d0%b0-%d0%b2-%d0%ba%d0%be%d0%bb%d1%96-%d1%81%d0%b2%d0%b0%d1%80%d0%be%d0%b6%d0%be%d0%bc%d1%83-%d1%82%d0%b0%d0%bc%d0%b0%d1%80%d0%b0-%d0%bf/

“Рідні свята в Колі Сварожому”, Тамара Пістун

Дітям України треба більше знати про своє праминуле, щоб ніхто не зміг нав’язати нам чужого, не властивого нашій генетичній пам’яті й нашій душі. Людину без пам’яті, без минулого легше зламати, підкорити. Людина без власної волі, без здатності думати й аналізувати безсила. Їй легше нав’язати різні догми, перетворити її свідомість на рабську. Душі предків їй не допоможуть, та й вона не кликатиме їх на допомогу, бо нічого не знає про них. Предки допомагають тим, хто про них пам’ятає. У цьому посібнику подано сценарії просвітницьких заходів, виховних годин, свят, конкурсів, що їх можна використати у навчально-виховному процесі впродовж усього року. Для організаторів шкільного дозвілля, класних керівників, студентів.