Є й досі люди, які вживають «на». І є люди, які вишукують усілякі приводи, аби звинуватити окремих: мовляв, із цим не визначаться ніяк. Визначились! Якраз «праві» визначились, однак не визнають «ліві»: ті, кому байдуже, в якій країні живуть, чий хліб жують і як ту країну називають. То що тут говорити про прийменник!..
А говорити є що. І саме на захист отого «в» у цій формі. Адже говоримо: у Польщі, в Канаді, у США, в Англії, в Індії, то, отже, і в Україні, бо вона теж держава. І вже цього одного аргументу достатньо. Проте достатньо тільки для тих, хто вважає її державою, – для всього світу, крім Московії та її прислужників в Україні…

Хай у Московії звикли вживати “на Україні”, віками вважаючи Україну просто краєм, окраїною, як Волинь, Поділля, тобто частиною Росії, вважаючи нас колонією. А чому ж доморощені поневолювачі так затято і принципово вживають цей прийметник “на”, до того ж, лише з назвою держави Україна? Кажуть, аби лікувати хворобу, треба передусім знайти причину її. Пошукаємо разом?

Можливо, окремі громадяни стають на захист прийменника “на”, аргументуючи це тим, що в літературі та у фольклорі вживаються обидві форми? Мовляв, сам Тарас Шевченко вживав і “в”, і “на”. Вони не знають, що “в (у)” вживався з назвою держав, а прийменник “на” у місцевому відмінку – з географічними назвами, котрі є лише складовою частиною якоїсь держави.

На захист прийменника “в (у)” зі словом “Україна” ставав ще Іван Огієнко (митрополит Іларіон), знавець української мови, рішуче виступивши проти вживання в українській літературній мові традиційної форми “на Україні” і визнавши державною форму “в Україні” і недержавною – “на Україні” (Іларіон (проф. Ів. Огієнко) Українська літературна мова. – Саскатун, (Канада), 1951. – Т. 1. – С. 147, 256, 257). Цьому питанню він присвячував своє глибоке дослідження, зокрема, статтю “В Україні, а не на Україні”, сама назва якої переконливіша від усяких моїх доводів.

Форму “на Україні” вживали поляки і московити, тим самим підкреслюючи, що це ознака колишнього поневолення. Хоча… стара Україна (нині – переважно Київщина), як і Волинь, Поділля, Галичина, була частиною Руси (Малоросії, як її іменували в імперських документах). То, звісно, тоді було виправданим уживання прийметника “на”. Як зазначає І. Огієнко, “це бачимо в 17-18 сторіччях, напр., в універсалах Богдана Великого або в літописі Величка. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вираз “на Україні” був нормальним на ті часи”.

Послуговуюсь цією цитатою, думкою великого вченого, для більшої переконливости. Зауважмо: Іван Огієнко ставав на захист прийменника “в (у)” в роки, коли Україна не була самостійною країною. Як, до речі, Білорусь, Естонія, Молдова, – в середині ХХ віку, проте з назвами інших союзних республік тоді вживався прийменник “у (в)”. Лише Україна була позбавлена цього права. Навіть цього!.. Так, традиційний погляд, що Україна – це частина другої держави, несвідомо захоплював і впливав навіть на Т. Шевченка, чому й він нерідко писав, “на Україні”… І не лише Шевченко.

Але! “Вживання в мові Т.Шевченка-поета кожного з п’ятьох словосполучень (на Україні, на Вкраїні, на Украйні, в Україні, в Украйні) зумовлювалося вимогами ритму, віршового розміру, наголосу, милозвучности вірша, а також залежало від стилістичних фігур, словесних і звукових анафор, звукових повторів та інших поетичних засобів. Українські письменники ХІХ і ХХ ст. завжди писали “на Україні” або “на Вкраїні” (для милозвучности) (Петро Одарченко, “Про культуру української мови”. Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. – с. 243).

Зараз ми можемо міркувати будь-як про те, чим керувались автори в минулому, пишучи “на Україні”. Їх ми вже не спитаємо. Проте єдиною відповіддю є той факт, що Україна не була окремою країною, а лише частиною держави. Тому і, як частина країни, вживається з прийменником “на”. Багатовікова звичка закріпилася не лише у писемних джерелах, а й в усному мовленні.

“Форма з прийменником «в» вживається тоді, коли перед іменником “Україна” є прийменник, напр.: в самостійній Україні, в західній Україні” (П. Одарченко, “Про культуру української мови”. Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. – С. 251).

Вважати форму “на Україні” нормою лише тому, що нею послуговувались у минулі часи, повторювати і переносити неправильну фому у віки прийдешні, – це просто безглуздо. Ті, хто захищає стару форму, насправді стає на захист власних статей, книжок і творів, де вони вживали цю форму. Це – малодушність???

Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки “в Україні”, викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення”.

Таким чином, єдино правильною формою, і розмовною, й офіційною, повинно бути не “на (Україні)”, не “на (Україну), а “В УКРАЇНІ”, “В УКРАЇНУ”.

Безперечно, літературні і фольклорні твори, у яких вживається вислів «на Україні» через історичні причини, розкриті вище, виправляти ніхто не збирається. Написане таким і залишиться. Хоча… на жаль, і воно має вплив на сучасне вживання цієї форми. Але завжди треба міркувати самому. І ще – мати гідність. Бо Україна – не окраїна, не край, а країна! Отож повертаймось – в Україну! І любімо, живімо, процвітаймо – в Україні!

Автор: Любов Сердунич

Джерело: https://www.ridivira.com/uk/suspilstvo/ukrainska-mova/v-ukraini-a-ne-na

Надзвичайна книга Івана Франка, яку можна замовити тут:

СОТВОРЕННЯ СВІТУ. ІВАН ФРАНКО

Цей твір написаний Іваном Франком наприкінці 1904 року й надрукований ним в «Новім Громадськім Голосі» в першій половині 1905 року дуже обмеженим тиражем – близько 500 примірників. В своїй праці автор насмілився дати критику на загальноприйнятий погляд на давню історію Світу, що опирається на жидівський «Ветхий завіт». У значній частині гебрейських книг Бог подається богом самих тільки жидів; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже гостро застерігає їх, щоб не піддавалися богам всіх інших народів. Вчитуючись пильно в ті «святі» жидівські книги, люди побачили далі між ними численні суперечності. В одній книзі про якусь річ говориться так, а в другій про ту саму річ – інакше. Де ж, власне, та Богом об’явлена правда? Поява книжечки викликала в суспільстві велике сум’яття. Попи загули, як гніздо шершнів, а старші наші «інтелігенти» вважали за відповідне дотримуватися гробової мовчанки щодо «страшної» книжечки – й за всяку ціну не пустити її в руки гімназійної молоді. Вкінці ж – попи дійшли до «спасенної» здогадки збутися «ворога» за одним махом: «тихесенько, без гомону» вони викупили весь невеликий наклад надрукованих примірників – й спалили їх… А на захист болюче покривдженого письменника ніхто не відважився підняти голос. Уцілів єдиний примірник, який Іван Франко передав як подарунок професору Сушку. Дякуючи цьому подарунку маємо щастя прочитати цю унікальну працю.

Книги Володимира Шаяна, які можуть Вас зацікавити:

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН

«ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ» — фундаментальна праця видатного українського вченого-санскритолога й філософа Володимира Шаяна (1908—1974) — засновника Ордена Лицарів Бога-Соиця (у діаспорі) та одного з лідерів Руху за відродження української рідної національної віри.
До книги ввійшли найважливіші статті, дослідження, наукові розвідки, медитації з питань давньоукраїнської міфології, яку Шаян аналізує й трактує в тісному зв’язку з давньоукраїнською історією, філософією та ментальністю. Зокрема, подається ґрунтовний науковий аналіз «Велесової книги»; філософічне й історичне осмислення образів Перуна, Сварога, Дажбога, Світовида, Триглава та інших Богів стародавньої української віри; досліджує автор і постать царя Дарія як орія, тобто — стародавнього українця; в контексті народного предковічного світогляду розглядається творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки. Науковим відкриттям є етимологічне дослідження Шаяна «Дунай, Дніпро і Дністер».
Книга «Віра предків наших» є формою пізнання великого і прекрасного духовного світу давніх українців, пізнання творчого генія українського народу, що його упродовж віків і тисячоліть намагалися знищити вороги української національної духовності й самобутності. Книга «Віра предків наших» вперше видана 1987 року в Канаді (891 сторінка) й відіграє важливу роль в популяризації й утвердженні язичництва, рідної української національної віри.

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ. ВОЛОДИМИР ШАЯН – ТОМ II

«ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ» — фундаментальна праця видатного українського вченого-санскритолога й філософа Володимира Шаяна (1908—1974) — засновника Ордена Лицарів Бога-Сонця (у діаспорі) та одного з лідерів Руху за відродження української рідної національної віри. До книги ввійшли найважливіші статті, дослідження, наукові розвідки, медитації з питань давньоукраїнської міфології, яку Шаян аналізує й трактує в тісному зв’язку з давньоукраїнською історією, філософією та ментальністю.

Книга «Віра предків наших» є формою пізнання великого і прекрасного духовного світу давніх українців, пізнання творчого генія українського народу, що його упродовж віків і тисячоліть намагалися знищити вороги української національної духовності й самобутності. Книга «Віра предків наших» вперше видана 1987 року в Канаді й відіграє важливу роль в популяризації й утвердженні язичництва, рідної української національної віри

ГРЕГІТ. ЗБІРКА РАННІХ ТВОРІВ. ВОЛОДИМИР ШАЯН.

Ця збірка містить невідомі широкому загалу ранні твори Володимира Шаяна — українського філософа, санскритолога, релігієзнавця, психолога і педагога, поета, прозаїка, перекладача, громадського діяча, основоположника Відродження Рідної віри українців, Віри Предків, одного з перших дослідників “Велесової книги”, професора.

Володимир Шаян по праву визнаний засновником української етнофілософії, що ґрунтується на українському автентичному світогляді, позбавленому іноземних світоглядних і духовних надбудов. Запропонував ідею етнорелігійного ренесансу — відродження рідної релігії в Україні та інших європейських країнах.