Вступ
…З неба впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша.
(Геродот)
Висота-бо в нас – гори піднебеснії!
Глибина-бо в нас – море Чорне, Руськеє!
І роздоллячко – по усій землі!
Темні в глибині – омути дніпровськії,
Кручі крем’яні – пороги дніпровськії.
Гомін мовчазний по усій землі.
Вухо приклади: рать там топче гадь.
Струни наладнай: зазвучить наш Край.
Наш небесний дар оре плугатар,
Що зостався слід на тисячі літ.
Оре він наш степ плугом золотим,
Засіва наш степ зéрном золотим,
Хлібом із тих жнив досі кожен жив.
Покуштуй-бо ти вкраяні скибки,
Погортай-но ти сії сторінки:
Русь така була, із добра і зла,
Та іде за пруг й оре – Златоплуг.
– Князівна пише листа до Києва.
– Кияни впрошують Кожум’яку.
– Бій Кирила зо Змієм.
– Початок роду Берм’ятиного.
– Вельми давно во Києві-граді,
Коли ще малим був наш Київ-град,
Коли ще мало було киян,
Коли ще правили князі Києвичі,
Жив за Дніпром, за Слов’янщиною,
За тією за Дніпрянщиною
Змій ненатлий, жахний, кровожерливий,
Змій, якому все людське чуже було,
Що й на дух нашу кістку ненавидів.
Брала дань із киян та потворина,
Не злотом, не сріблом, не жемчугом,
Не соболями, не куницями і лисицями,
Не хлібом білим, не вином зеленим –
Тілом білим і віком юним,
Отрокáми-соболями та дівицями-куницями.
Врядило так віче:
Давати, як кличе,
Бо знають в народі –
Його вбити годі.
Одного той Змій страшенний поглине,
А всенького Києва пощадить.
Щороку, щоліта
Несуть того цвіту:
Раз юнака, раз діву, раз юнака, раз діву,
Списаних на бересті,
Складених на поживу.
Тільки той не попаде у Змієву пащу,
Хто раніше помре, хто раніше загине.
Ішли рік за роком
Призначеним строком
Гончаренки́ й гончарівни,
Кравченки́ й кравченківни,
Волхвові доні й боярські сини,
Воєводські діти,
Й роботичі, й кміти…
Всіх оплакали, всіх до Дніпра провели,
Всіх той Змій страшенний поглинув,
Та всенького Києва пощадив.
І прийшов той час, прийшла та година,
Що треба віддати й князівську дитину:
Дочку найгарнішую, найлюбішу,
Якій би вже до вінця,
Бистра умом і прекрасна з лиця.
І князівну оплакали, до Дніпра провели,
Щоб її той Змій страшенний поглинув,
Та всенького Києва пощадив.
Одначе не з’їла потвора дівчи́ни,
Сподобалась дуже за красу,
Та за доброту, та за ласку.
Живе у його норі,
Живе у теплі та добрі,
Годить Змієві як жона,
Та не має спокійного сна:
Як би вибратися до батенька-матінки,
Як би Київ на другий год врятуватоньки.
От питає вона ласкаво свойого мужа:
“Будь здоровий, мій чоловіченьку!
Який же ти в мене кріпкий,
Який же ти в мене міцний!
Чи є в світі над тебе хто дужчий?
Ти великий, ти страшний, ти сильний,
Тобі, либонь, боятися нікого”.
Одвічає Змій жоні своїй молодій:
“Гай-гай, великий я, і страшний, і сильний,
Та є на світі ще й дужчий за мене –
Кирило Кожум’яка, киянин.
В нього сила така,
Як ні в кого, рука:
Що як стане мочити в Дніпрі заразом дванадцять волових шкур,
Я, бува, підпливу, учеплюся,
То Кирило ті шкури одним махом витягне,
А до мене, Змія, й байдуже, і не помітить.
Такий я великий, такий сильний,
Та Кирила, либонь, боюсь одного.
Проте він не прийде по душу мою,
Йому б лише тії шкури пильнувати,
Йому б лише взуття-одягу пошивати”.
Метикує собі князівна, як би то подати знак,
Як би то вісточку на той берег послати.
А мала вона голуба, що зі своїх рук викормила,
Що найбільше пестила-любила,
Що з собою, до Змія йдучи, узяла.
Написала князівна до батенька на шматочкові берести
Дрібними буквочками отакі слова:
“Будь здоровий, мій рідний батеньку!
Казав Змій, що є лиш один,
Хто з ним зможе битися-ратитись
І кого він в усьому світі боїться лишень, –
Кирила Кожум’яку киянина.
Ви пошліть до Кирила сімдесят стáрців ветхих,
Може, впросять вони.
Ви пошліть до Кирила сімдесят матерів-удовиць,
Може, впросять вони.
Ви пошліть до Кирила сімдесят діточок невинних,
Може, впросять вони.
Та пошліть йому злота, і сребра, і жемчугу,
І шуб із куниць,
І шапок із лисиць,
Може, він согласиться
Зо Змієм ратиться-биться”.
Сі слова написала,
До лапки голубу прив’язала –
Полетів голуб на той берег Дніпра.
Прилітає голуб на княжинецький двір,
Сів на ґанкові та й вуркоче,
До рук людських віддатися хоче.
Гралися діти княжі на тому подвір’ї,
Покликали князя: “Ой батеньку!”
Покликали княгиню: “Ой матінко!
Чи не сестрицин се голубок прилетів?”
Думає князь: “Ой Божечку!”
Дума княгиня: “Ой лелечко!
То вернувся доччин голубок уже сам,
Поглинув-таки дочку ірод проклятий”.
Та бере князь голуба, приманює,
З лапки письмо відкріплює,
Буквиці доччини прочитує,
Та боярів своїх іскликає,
Та боярів своїх він питає:
“А чи єсть в моїм Києві-граді,
Чи на Горі, чи на посаді,
Кирило, що кличуть його Кожум’якою?”
“Єсть такий, – кажуть йому бояри, –
Живе під Горою отут, на Подолі.
Отець його воїн, брати його вої,
А він кожі мне-вичиняє,
Нічого більше на світі не знає.
Не ходить на віча, не ходить на пляси,
До гривень і хутер нітрохи не ласий”.
“Спорядіть же до нього сімдесят старців ветхих, – каже князь, –
Та насипте їм для Кирила чашу злата, чашу срібла і чашу перлин:
Чи не впросять, аби Змія убив”.
Пішли до Кирилової хижі сімдесят старців ветхих,
Подарунки ті принесли.
Припали до віконця – Кожум’яка дванадцять кож одночасно мне.
Рипнули двері – Кожум’яка жахнувся, кожі репнули під руками,
Великий жаль його взяв,
Великий гнів його взяв,
Насилу дослухав старих людей і прогнав.
“Спорядіть же до Кирила сімдесят матерів-удовиць, – каже князь, –
Та вкладіть в сім мішків шуб з куниць і шапок із лисиць:
Чи не впросять вони, аби Змія убив”.
Пішли до Кирилової хижі сімдесят матерів-удовиць,
Просили-молили, кланялись низько,
Та не впросили, та не вмолили:
Все ще Кирило за тими кожами журиться.
“Відправте ж тепер до Кирила сімдесят діток невинних, – каже князь, –
Та нехай візьме кожен, що йому найдорожче:
Чи не впросять вони, аби Змія убив”.
Здалеку до хижі стали діточки на колінця,
Стали плакати аж по вінця,
Стали класти Кирилові, що кому найдорожче:
Той поклав яблучко, той поклав грушечку,
Та поклала медовую кружечку,
І все прохають, чого до пуття і не знають,
Богатирськеє серце тим плаканням крають.
“Гаразд, – каже Кирило: – Не послухав старців, не послухав удів,
Та послухаю ваших я слів”.
Пішов Кирило на княжинецький двір,
Приступає до князя й каже такі-от слова:
“Будь здоровий, князю! Я той Кожум’яка, що хоче Змія убити,
Твою дочку та всенький Київ ослободити.
Бо саме пора нову жертву йому давати,
За кимось новим плакати-ридати.
Дайте мені лише дванадцять бочок смоли,
Та дванадцять возів конопель,
Та булаву на дванадцять пудів”.
Дали йому те мерщій, як вродилось:
Дванадцять бочок смоли,
Дванадцять возів конопель,
Та ще булаву на дванадцять пудів.
Кирило коноплями обмотався, смолою обсмолився,
Узяв булаву та й подався до Змія.
Приходить до Змія, коли на сей год
Він на берег Дніпра припливає,
Жертву-данину людськую желає.
“А що, – каже, – Кириле, битися ти прийшов чи миритися?”
“Де вже миритися! Битися з тобою, іродом проклятим”.
Був той двобій довгий, затятий,
Аж земля гуде і трясеться,
А людям по горах завмирає серце:
Що розбіжиться Змій та вхопить зубами Кирила,
То так кусок смоли й вирве,
Що розбіжиться та вхопить –
То так жмут конопель і вирве.
Богатир же його булавою бух та й бух,
Аж ледве у Змія у тілі дух.
Що вперіщить, то по кісточки в землю вжене,
Що вперіщить, то по коліна в землю вжене.
Змій як огонь горить,
Поки збігає до Дніпра, щоб охолодитися,
Поки збігає до Славути води напитися,
Кожум’яка знов обмотається коноплями
Та знову обсмолиться.
Так бились годину, билися дві,
Обидва змордовані й ледве живі,
Чим кінчиться герць той, ніхто ж бо не знає,
Здавалося, кузня димить і палає.
Та раптом Кирило ударом з плечей
Вгамселив Зміюку помежи очей.
Лежить на Подолі, ще й лапи задер.
Кирило із нього теж кожу іздер.
А м’ясо з кістками поклав на вогонь,
На той камінь, що люди Богам жертви носили,
Де волхви Богам молитви голосили,
Спалив, попіл межи горами київськими,
Понад водами дніпровськими розвіяв.
Кияни ж на горах стояли, на Поділ вибігали,
Славному богатиреві Кирилові Кожум’яці
Пісню складали.
Як скінчив сюю річ Добриня Микитович,
Як замовкли його гуслоньки яворовії,
Як мовчав над почутим і князь, і весь його почет,
Тут з-за столу встає найстаріший з бояр
Сивовласий Берм’ята Васильович:
– Будь во здравії, князю преславний ти наш
Володимире стольнокиївський!
Лиш додати до стáрини слово дозволь,
Щось скажу я з твого благословлення.
Той Кирило, повíдали дід і прадід мені,
Був моїм незабутнім прапращуром.
Ім’я князя не знаєм, затерлось в віках,
Але подвиг Усмошевця́ – закарбовано.
Так тоді прислужився Кирило (Микита чи Ян),
Сам-один, не кольчужених воїнів стан,
Що віддав князь врятовану доньку за нього,
Так поклавши початок боярського роду старого.
Казав дід, її звали Купава.
А Кирилу в Русі все рокочеться слава.
Автор: Віктор Гребенюк
