Повний текст На головній світлині: Сучасний пам’ятник Ляборцю в Ужгородському замку Сам Дажбог вручає князю Ляборцю Вогнецвітний Перстень і землі, якими він керував, починають потужно розвиватись. Битви виграються, народ щасливий, все вдається князю, все, що він задумує. Але повірив Ляборець підлому, улесливому і облудному юдейкуватому греку, зрадив Рідну Віру свого народу, віддав свою силу і славу облудному християнству. І завили в радощах у церквах, чорних хрестатих синагогах жреці релігії смерті ксьонзи, попи, монахи- чорноризники, козлоголосячи в честь христоса та єгови. Землі білих хорватів, наших братів захопили угри, які вже більше тисячі років підлими гадами в’ються злобними ворогами Русі-України, намагаючись захопити все більше територій нашої святої країни, при найменшій нагоді пробують наробити нам якнайбільше зла. Остання битва Ляборцем була програна, бо така ціна зради рідного народу і Рідних Богів. Очевидно, що нашому і майбутнім поколінням судилась велична історична місія-повиганяти все вороже і зле зі слов’янської священної землі, починаючи від зайд, які поки що панують в Будапешті і Дебречині, Холмі , Перемишлі і Кракові, Пряшеві і Полоцьку, Курську, Воронежі, Білгороді , на Кубані і в Таганрозі, а також відродити Рідну Віру, звичай, традицію, славу, священний героїзм, замість рабської покори . Тисячолітнє Пророцтво волхвів завершилось, наш народ сповна спокутував неймовірними бідами, війнами, Голодоморами, океанами сліз і крові те, що пустив в наш край чужу віру, чужих нацменів, не винищив дощенту те, що несло ворожу ментальність, дикі звичаї та традиції іншорасового бидла. Треба робити висновки, бо зараз теж неукраїнська, жидівсько-кацапська влада хоче завезти в Україну сотні тисяч мігрантів, аморального сміття, в яких нема ні совісті, ні честі, ні батьківщини, ні нації. А на місцях давніх , праукраїнських святинь, які захопили і плюндрують юдохристиянські “церкви-домовини” потрібно відродити праукраїнські величні Храми, на честь Даждьбога, Велеса, Перуна і всіх Богів України-Русі, відправивши у вічне вигнання з України чуже і вороже юдохристиянство, разом з його пейсатими служками, попами і монахами всіх конфесій і сект. Ми віримо, що наш український народ, який пройшов через люті випробовування і зберігся є незнищенним навіки! Слава Україні! Слава Нації! Слава Героям!

Поряд з образом Галичини В.Пачовський самобутньо відтворив іще одну невід’ємну і інтегральну частину України – Закарпаття, де він якийсь час мешкав. Мітом про Срібну Землю стала епічна поема «Князь Лаборець» (1923), присвячена отцю Августину Волошину – письменнику й президенту Закарпатської України. Історична джерельність образу Вкраїни естетично й емоційно взаємодіє у ній з легендою стихією фольклору. Архаїчний і величавий стиль поеми, натхненний «Словом о полку Ігоревім» (скажімо, у вислові ідеї єдності України, у сюжетних «скріпах» типу – «Дзвенить слава в Києві, Труби трублять у Велеграді»), літописами (посвідчення про чудеса Царгороду) й античним епосом (Дажбог вручає Лаборцю вогнецвітний перстень). Поема давньої слави цікава своїми банальними картинами (по першій вдалій битві Лаборець, як і князь Ігор, зазнає нищівної поразки у другій). Історичні екскурси поеми сягають у події тисячолітньої давнини, і не тільки у князівському місті над Ужем, ай на широкому геополітичному просторі, «покритому» державами і діяннями правителів – Симона, Лева, Арпада. Всі вони, як і давні боги Див, поганський бог мадярів лучник Гадур, крилаті русалки-повітрулі, служать піднесенню ідей оволодіння скарбами України задля щастя її народу, відсічі ворогам та апофеози Срібної Землі. Фантазійність, вільне поводження Пачовського-поета з «буквою» історії засвідчують: для нього були важливі не факти минулого, а «глибоко суб’єктивна інтерпретація» (Остап Тарнавський) історії України як засіб піднесення конструктивних ідей, а саме – вказання доріг для виходу батьківщини і рідного краю з «провалля занепаду»… Володимир Погребенник «Зблисне сонце по всій Україні: Візія батьківщини у творчості Василя Пачовського» // Визвольний шлях. – Березень, 2006. – С.54-65.   КНЯЗЬ ЛЯБОРЕЦЬ Міт Срібної ЗемліПрисвячено о. Августинові Волошинові ПЕРША ПІСНЯ 1. Mісяць світить у Карпатах, А Ляборець річка грає По каміннях – поколінням, Про їх князя повідає Казку дивну на ввесь світ: Було тому тисяч літ… Тому тисяч літ з горою Князь Ляборець з Ужгороду Раз Дунаєм плив у гості До царя, до Царгороду; А вернувся мов не князь – Взяла нудь його якась! І не видить, як чудово Світять наші сині гори – І не чує, як клекочуть Срібні води в темні звори – Ходить блудить день і ніч І тікає з людських віч. А в нас, в горах на Купайла Зорі світять. Місяць сяє. Дишуть зілля, пахнуть цвіти, Гора Зелемин1 іграє, Наче золотом горить – Хто се іде? – кінь біжить! Князь Ляборець в срібній зброї Йде під гору, сам душею! Ах, як світять йому очі, Цілий молиться під нею. А капище2 в вершині Ціле топиться в огні. Дажбог ясний наче Сонце Об’явився в нім і сяє, Йде, ступає і підносить Йому перстень, що палає Гейби папоротин цвіт – Верже слово, мов граніт: «Не завидуй Грекам скарбів, Маєш перстень, що покаже Тобі скарби гір високих І відгонить плем’я враже Од сріберної землі – Жаром скритим у скалі!» І вложив йому на палець Ясний перстень з огнецвітом, А де впаде його світло – Там заблисне різноцвітом Срібло, злото, сіль землі, Скарб заклятий у скалі. А Бог каже: так створиш Усі скарби у Карпатах – Буде нарід твій щасливий, Буде жити у палатах, Буде славний на ввесь світ, Тільки тям той заповіт: Лиш на одну гору Пікуй3 Ти не смій, ні твої діти Йти з перстенем Бога Сонця… Там одурять тебе цвіти, Там є тайна! – не питай, Там є людській думці край!» Мов Перун те слово кинув, Дощ ударив, грім заблиснув – Дажбог з очей навік згинув. Ані словом князь не писнув. «Що за тайна?» – думці край?!» Гомін в горах крикнув: рай! Зорі світять, місяць сяє, Іде князь із огнецвітом – З його світла з гір стріляє Дивним блиском різноцвітом Скарб за скарбом серед гір – Мов розсипало тьму зір! 2. Ой, на борах непрохідних І на горах, на високих Князь Ляборець ставить царство Для Хорватів вірлооких, За верхами синіх гір Ставить трудом архитвір. Об’їжджає кожну хижу І всіх лодей переймає. Учить, як любити землю, Що великі скарби має; Вчить, як потом на чолі Їх здобути з-під землі. Так осушує всі багна І корчує ліс на горах, Засіває доли збіжжям, І вино садить на зворах, Добуває з камня сіль, Люд стягає з руських піль. Після кожної роботи Вийме перстень з огнецвітом – На читавім4, новім полі Блиснуть скарби самоцвітом, Роздає їх поміж люд – Ось вам плата за ваш труд! Срібна Земля зароїлась Від народу з Закарпаття. Всюди ситно і прибитно, Всі щасливі, всі як браття. Всі хіснують у хвалі Скарби Срібної Землі. В горах ставить храм Дажбога, Де явивсь на Зелемині; Там святиня із мармору Світить на всі гори сині Златоверхом круглих бань, Коли Сонце кине грань. Око золоте Дажбога Всіх над вівтарем вітає, А склепіння синє в звіздах Вікнами з кришталю грає – Срібні сохи в зводах крил Рвуть у небо в млі кадил. В літа свято на Купайла Там народ приносить в дарі Вина, злото і пшеницю І складає на вівтарі – Грають гуслі до пісень Про святий Дажбога день. А у ніч святу на горах Горять ватри сонць в колеса, Скачуть пари кривим танцем І пускають вінці в плеса: Хто до любості, хто ні? – І вінчаються в огні. А на свято Корочуна5 В Ужгороді стяги мають. Князь вітає гостей з краю, У палаті світла грають, В злотих стінах з тисяч свіч Зустрічають святу ніч. Там старці з верстов народу Йдуть до князя з Колядою, З ним сідають до вечері, Йде дванадцять страв чергою, Ллються вина з срібних чаш: Многа літа, князю наш! Многа літа! – спів лунає, Князь кутю кидає в стелю, А всі люди колядують Про Дажбога у «веселю», Як велика ти еси Земле Срібная краси! 3. Та й ідуть купці від Греків І од Німців, із Морави І купують, що їм треба… І б’ють всюди у дзвін слави, Що Ляборець дикий край Замінив у земний рай! Олег, князь великий Руси, У Києві дзвін той чує, Племена всі взяв у руки – Та Хорватів не воює, Бо Хорватів один дар Більший дані од Хазар! Чують Угри, як на Руси Золотом Ляборця дзвонять – Та й зірвалися як хмара, Свою орду з Дону гонять… Аж доперлись до Карпат, Але жах їх гнав назад. Князь на горах чув шум орди – Скочив з гір на Русь черлену, Блиснув з горбів огнецвітом Мов пустив дугу огненну, Знявся стовп огню зі скал – Запалав огненний вал. Ліс огненними стовпами Запалили дивні чати, То олій горів підземний, Димом заслонив Карпати. Угрів кинув в жах і дур – Закричали: «Тиз-Гадур!» Глянув в Сонце Олег Віщий, Із Кавказу блиснув громом, Скочив левом, побіг туром, Заграв Уграм хмароломом; Впав орлом на один змах – Сипнув перами в степах… Утікали, куди очі… Аж спинилися над Доном. «Срібну Землю тиз сокотить!» Гомоніли із поклоном З диким жахом у в очах: «Тиз-огонь, великий Бог!» Дзвенить слава у Києві, Труби трублять в Велеграді, Грають сурми у Предславі, Сичать змії в Цареграді: Князь Ляборець чародій, Най прослідить тайну змій! І приходить Грек премудрий В гості ніби, з пестю змія, І солодко промовляє До Ляборця чародія – І читає по очам, Що нещасний князь є сам! На чолі його задума Не втаїлася од Грека; Його мучить чорна дума, Що за тайна в горі Пека, Де є людській думці край – Може там є вічний рай! Грек провідав се про князя Через чари красавиці, Танечниці з Закавказзя – Що стрункіша від ялиці, А гінкіша від струї, – А в’юнкіша від змії. І солодко змій говорить, Що думкам не має краю – Хто охреститься водою, Той дістанеться до раю, Бо хто душу богу дасть – Над ним пекло тратить власть! І зродилась в князя думка Прослідити тайну світа – Вмився грецькою водою І чекає свята літа, Як заблисне в дивну ніч Вгорі Пека тисяч свіч! ДРУГА ПІСНЯ 4. Нічка в горах на Купайла. Зорі світять, місяць сяє, Дишуть зілля, пахнуть цвіти – Гора Пікуй в світлі грає, Наче золотом горить… Хто се їде – кінь біжить! Князь Ляборець йде під гору, Ай вагається душею; Жахом світять його очі, Сховав перстень під кирею, Слідить тіні у корчах – Кожний шелест будить страх! Пахнуть цвіти, дишуть зілля, Аж повітря душить пахом, Йому серце в грудях мліє… Він поблід і глянув з жахом – Дажбог слідить його з гір, Його очі – тисяч зір! Десь у зворі звірі виють, Там запугало совою, Див на верху древа свиснув, Застогнала ніч грозою – Кличе з ліса бісів біс, Виє свистом цілий ліс! Осина в лист зашуміла – Світ довкола закрутився… Під землею задудніло – Змій стоіскрий підіймився, Закрутився коло ніг – Князь звалився на моріг. Хмара бісів збігла з ліса Різноликих, стоязиких… Князь закрив лице рукою – Луна гомін криків диких: Хоче світлом вбити тьму, Чур йому, а Пек йому! Гора Пікуй розвернулась, Засіяла жаром-блиском – Вийшов Пек! І зором супа Глянув, крикнув, скочив з виском, Вирвав з перста огнецвіт – Вив зі щастя темний світ. Скочив Пек на верх і блиснув Огнецвітом понад миром – Заклинав всі скарби світа Чур окрутив скарби виром, В скали вдарив буролім – Перун оком верже грім! То не буря громом грала, Аж тріщали темні бори – Розбивали скарби скали, Аж трусилися всі гори; Западались в глибінь гір. Де не вздрить їх людський зір! Тьма копитна танцювала В скалах з реготом і глумом – Перун крикнув – Пек запався, Залунали гори шумом – І все щезло – тихо, ша! Зачарована тиша. 5. Зорі світять. Місяць мріє І на князя сіє чари… Князь запав у сон глибокий, Водить в небі: через хмари Дажбог лине з ясних зір І говорить шумом гір: «Що ж ти вдіяв, любий сину?» Ти повірив лести Грека, Що взяв в тебе віру в себе, Твою силу гнав до Пека: Рай найти з усіх турбот – Замість вести свій народ!» «Нема раю й між Богами, Ні у власти, ні у славі, Ні в коханню, тільки в серці Найдеш ціль за діла праві Для грядучих поколінь – Знайдеш ціль для всіх терпінь!» Людства ціль не є терпіти, А стреміти до зеніту І горіти і дзвеніти Однодумкою всесвіту – Мус підняти на весь ріст Свого духа висше звізд! «Не для вас я, мої внуки, Добув перстень з огнецвітом? Викув Хорс мені той перстень З гір Карпат для керми світом; Цвіт той – камінь всезнання: Ви були б Богам рівня!» «І піднявся бунт на мене, Всі Боги були ворожі, Що я внукам, людям Руси, Хочу дати сипи божі… Перун скинув із Карпат В гніві цілий Вигорлят!6 «Зрікся я на річ Перуна Трону світа між Богами – Але ім не дав перстеня, Бо душа моя між вами, Мої внуки, сину мій – Я тобі дав мрію мрій!» «Та не вірив ти у Діда, Ти хтів раю, ти хтів раю… Хто природі видер тайну – Того серцю нема краю; Рай замкнувся з того дня Огнецвітом всезнання». «Що ж тепер? Кістьми і кров’ю Мусиш, сину, пильнувати Перстінь схований в Карпатах. Хто той перстінь буде мати, Той задержить серед туч Заходу і сходу ключ! » І схилив над головою Князя свою Божу руку, Благовійною рукою Зняв зі серця його муку – Князь збудився серед слез, А Бог Сонця тихо щез. 6. З тої ночи князь Ляборець Велів свій терем заперти, Тивунам дав власть в громаді, Воєводам жезло смерти – Сам душою серед гір Князь ховає блудний зір. Часом, у горах у задумі Його видять люде в лісі, Припадають і цілують. Дають воло своїй втісі – Князь не важить слів, ні сліз, Верже очі в темний ліс. А на свято Корочуна Нащівляють7 з краю гості, Засідають до вечері, Князь впер очі в кут у сніп Шум і шепіт на помості – І мовчить сумний як гріб! Струнко клониться красуня, В шумнім танцю гнеться в’юнко, І сміється, оком грає, Мрійно в’ється до цілунку – Князь шле очі в темну даль, Б’є з лиця його печаль! Олег, князь великий Русі Шле послів до Ужгороду – Аби ладився на човни На Дунай до Царгороду, З ним ідуть всі племена – Русь як лава йде одна! Князь Ляборець мов не чує, Він за Олега не дбає. Приєднався до Болгарів, В Царгороді ласку має, Він за горами сидить – Він душею біль терпить! Олег душу не полівить8 – Грек підносить йому ліки: Грецька віра – ласка божа, Заспокоїть сум на віки; Нею здвигне рідний край, А по смерти знайде рай! Привів князю чорноризця З між Болгарів з того міру, Він читає всі їх книги, І їх мову, і їх віру – І цілує книги князь, Свята мудрість рознялась! Хитрець грецький ставить церкву В городищі на Горянах9, А умілець пише фрески Злотом в стінах і тимпанах. Царські врата і вівтар Горорізьбить золотар. Грек прощає князя в церкві: «Буде Олегові горе!» Пруть Хозаре, йдуть Маляри, Цар на сході збурить море, Знявсь на Руси буревій – А Вам божий мир – спокій! Князю будь благословенний, Що оставив тьму поганську; Ти як Місяць блис від Сонця Через віру християнську – Будеш славен з роду в рід, А покров твій – грецький світ. Князь із церкви не виходить… Там щоднини дзвонять дзвони, Серед фресків і мозаїк В’ється ладан на ікони,. Б’є поклони князь чолом І лежить вночі хрестом… ТРЕТЯ ПІСНЯ 7. В Царгороді б’ють у дзвони, Що Болгари йдуть з Дунаю, Симеон10 став цар Ромеїв На три моря в грецькім краю – Чернь в столиці клекотить, Ой бре море – гнів шумить! А в палаті мармуровій Цар Лев Мудрий11 Грека слуха; «Князь Ляборець з волі Греків Прийняв віру – стратив духа І Болгарам на клятву Післав воду і траву!» «А на Руси був в повазі; Зв’язав перстенем Карпатів Руси городи Червенські, Взяв Дунай під ключ Хорватів, Був під Олегом орел – Став Болгарський перепел!» – «Амінь, дурню! – цар Лев каже – Ще далеко Олег Віщий! А Болгари нам за дари Стали ворог найгрізніший, Ми їх звали на Славян – Вони стали – їх таран!» Лев думає на престолі, На три шляхи посли шлються, На Болгарів гнів цезарів – Най за нього Угри б’ються, Най падуть верхи Карпат – Аби спасся Цареград!. В золотій троновій залі Посли Угрів сторопіли: Гнуться в парчах всі дворяне, В царських вратах заревіли. Злоті льви на дзвін жар-птиць – Всі дворяне впали ниць! Стіна з шовку розгорнулась – Цар піднявся в повній славі, В чижмах з багру, в діадемі, В самоцвітах, в злотоглаві, Тримав жезло всіх країв – Спів затих – він гомонів: – «Цісар світа дає Уграм Край від Тиси до Дунаю, Виєднає в царя Руси Вільний шлях до того краю!» Цар зник в димі блискавиць – Посли Угрів впали ниць! Грек за Угрів Олегові Приніс Срібну Русь у дарі: «Князь Ляборець клявсь Болгарам, Хтів зрівнятись Тобі в парі – Але Грекам кращий мир Ручить Олег богатир!» Олег скочив із престола, Скипів гнівом: «Ось де зрада!» На Ляборця громи сипле… Грек зве посла від Арпада12 – «Пустіть Угрів крізь той край, На Болгарів на Дунай!» «Підуть з вами мої вої! Не цареві робим ласку, Князь Ляборець дав Болгарам Землю Срібну наче казку, З пня одрізував галузь – Піде взяти її Русь!» За сім неділь перли з Дону Орду Угрів Печеніги. А під Київом як хмара Заскрипіли їх теліги – А від коней їх і стад Супи неслись до Карпат. 8. Коло церкви на Горянах Зняв сліпець до світла очі І молився Богу Сонця, Щоб зцілило їх із ночі – Тай у рани край повік Сонце пило злотий лік. Князь ішов на службу божу Та й почув його моління. І промовив благовійно Серед смутку і терпіння: – Молись Богу, віру май, Смерть принесе в нав’ю13 рай! А він каже: «Тяжка доля Сліпом жити, мов не бути: Всім нам смерти не відперти, В нав’ю суду не минути; – Буду й там, як за життя, Сліпом жити без пуття!» Князь як сіяв слово боже, Що приносить грецька віра, Що терпіння – то спасення, Там пак рай не з того міра… А дід каже: «Очі дай, То повернеш мені рай!» Князь замовк. Мов обалений З неба впав у темне море… Кинув гривно, біг від церкви І тікав кудись на гори… Блудив лісом сам один, Аж зайшов під Зелемин. Нічка в горах на Розігру. Зорі світять, місяць сяє, Дишуть зілля, пахнуть цвіти – Гора Зелемин і грає, Наче золотом горить – Князь під храмом Сонця спить. Надлітають Повітрулі14, Крильми б’ються для розради. А повійні, а лелійні, Як лебеді, білі Лади: «Айбо гляньте: спить князь мрій, Сльози перляться із вій!» «Чого плачеш?» – шепче срібна Повітруля в сні до уха. Князь мов молиться з просоння: – Дайте мені силу духа, Аби рік я: Очі май, – І вернув сліпому рай! – І здіймили Повітрулі Князя на повійні крила,– І несли у срібні струї, Де жива леліла сила І скупали в джерелі – В ньому чув він дух землі. Князь почув, як шепчуть зілля, Шепчуть ягоди і цвіти – І коріння і насіння: – «Ми лікуєм на пристріти, Ми на чорну смерть, а ця – Лік на очі у сліпця!» Де ні взявся сліпий старець; Князь зірвався, вирвав зілля І поклав йому на очі – Дід провидів на весілля І на радість усіх зіль, Повітруль і срібних хвиль. Князь заплакав мов дитина, – Був щасливий у тім раю. Задзвеніли Повітрулі Пісню Сонцю у безкраю: – Ой, Дажбоже, всім еси Сяйво, сили і краси! 9. Князь прокинувсь – спів лунає. Сонце сяє на окрузі, Нарід гейби мовня грає, Славить Бога в темнім лузі: – Ой, Дажбоже, всім єси Сяйвом сили і краси! Попереду йдуть дівчата, Наче маки червоніють, А на шатах грають взори, Вінці в чолах їх леліють – В’ються горами пісні, Радуються всі Весні! Міст руками в’яжуть пари. Та й Весна іде по мості. По руках пливе, як пава… Всі вітають любі гості: Весна красна йде на міст, Рай землі несе зі звізд! А Весна кидає цвіти, Всім сміється, всіх честує. – А всі граються, як діти, Люд радіє, люд хвилює, Грають гори, грає ліс – Князь сміється серед сліз: Що за радість, що за розкіш Розпирає йому груди! Ах, він жити хоче, жити І радіти як ті люди, Що співають ті пісні Богу Сонця і Весні!.. Вбіг, мов гнаний до святині І упав Дажбогу в ноги – Хтів молитись цілим серцем, Нести дяку без тривоги За ту радість, за той чар, Що слав сонцем світлий цар. Заридав там, як дитина В свого батенька на лоні – І молив устами сина, Розняв блуд свій на долоні – А душа до Божих ніг Сповідала цілий гріх: – Отче добрий наш, Дажбоже, Полудив мене Грек блудом В темні нетри поза гробом… Я карався Божим судом, Що відняв у мене ярь – І я впав у темний яр. – Якби смерть було стремління, То не слід було родитись – Якби ціпь було терпіння, То не слід нам з горем битись І зглибляти всі моря – Коли згаснем, як зоря! – О, Трисвітлий наш Дажбоже, На що ти зродив людину? І закрив її у тайну Правду світа до загину? Заслонив нам свою ціль – Всім на край поставив біль? – Ось відкрив нам тайну Раю В своїм блиску і промінню. Тим живу, що нині знаю; Ціль життя не є в терпінню, Тільки в радості життя – Се довічна ціль буття! А над кучерами князя Дажбог сипав ясні лучі, Лице князя променіло, Як веселка після тучі – А душа крізь Сонця сміх Забіліла знов, як сніг… ЧЕТВЕРТА ПІСНЯ. 10. В Срібній Русі труби трублять: Хто живий, ставай до зброї! Будем битись, боронитись! Ліси, гори – твої вої, Земле Срібная краси, Ти за горами єси! Ідуть полки за полками З Мукачева в сині гори, Коні грають, стяги мають, Шумить військо наче море… Аж тривога де взялась: Де ж Ляборець вождь і князь? Князь Ляборець у святині Молить дарами Дажбога: Мольби шлються, думи в’ються, Його серце б’є тривога, Кров’ю капає від ран Що згубив він їх талан! Поки слухав серця люду, Був князь Олегу май рідний – А послухав царя світа, У Болгарів став послідний… Вліво цар звернув стерно – Він з човном впав під судно! Гей, коби мав дар Дажбога, – Запалив би огнецвітом Знов стовпи огненні в горах, Став би в бою з цілим світом – Земле Срібная краси, Ти ж за горами єси! Просить віщуна з’єднати У Дажбозі оборонця – Схилив голову зболілу Перед щитом Бога Сонця І кровавими слізьми Плакав з жалю серед тьми. Жрець Дажбога, як лунь білий, Виступає зі «Святая» І говорить, що Бог каже, Каже правда світовая, Що законам дає зміст І кермує ходом звізд: «Через гріх свій, князю, в собі – Ти вбив силу, впав в зневіру; Як змінив ти віру Предків – Ти у нарід втратив віру; В вірі тій ти вдіяв чуд – Тепер чуєш божий суд! Тепер в тебе ніт одваги, Ти борониш замість бити – Ти ховаєшся за гори Замість орду прогонити! Ти охабив15 дар Богів – Олег Віщий – Божий гнів! Стань до бою, йди на гори, Коли твоя правда, княже; Не проженеш, тягни в гори За собою плем’я враже – Позапалюй всі ліси, Димом-жаром подуси! Дажбог дав для твого краю Перстень чарівний Карпатів. Цілий світ не одоліє Його вирвати в Хорватів – Земле Срібная краси, Ти за горами єси!» Жрець скінчив і заховався За кадилом у «Святая» – А з кришталів засіяла Ясність Сонця золотая, Розлеліялась ущерть – Князь устав – блідий як смерть! 11. Пруть Хорвати на Карпати, Броню гори укріпили І черленими щитами Звірі гень загородили – Земля стогне, бір шумить; Князь під стягом в тьму глядить… Крикнув Див на горі Пека, Застогнала ніч понура, Звірі виють, орли крехчуть, Діти бісові Гадура На Дажбожі внуки йдуть – А під ними коні ржуть! А Див свистом путь їм каже, Женуть Угри стадом супів… Брязкіт копій, дзенькіт стрілів Зовуть звіра з гір на трупів – Дрожать гори, буде бій! Бути тучі громовій! Ой, вже три дні і три ночі Летять стріли закалені, Гремлять мечі об шоломи, Тріщать коп’я об черлені З криці ковані щити – Трясуть горами хребти! Діти бісові яруги Жовтим трупом загатили, Течуть ріки, а криваві, Кричуть крики, а без сили – Князь, як витязь, пре їх взад, Утікають із Карпат. А в неділю до схід Сонця Несуть добич з гір Хорвати: В храм Дажбога узорочя, А князеві хочуть дати Срібні стружя й хоругов, Що обризкала їх кров. «Слава вам. Хорвати Білі! – Князь Ляборець гордо каже, – Нуте пити і гуляти! Вже побите плем’я враже!» Радість криком понеслась – Всіх вином частує князь. Над берегом Ляториці Ллються вина, а ведрами, П’ють токайськеє Хорвати І співають стоустами: Земле срібная краси, Ти за горами єси! Сонце гасне, не співають, А шаліють, усі п’яні… Даром кличе знак Дажбога Всі верхи мов кров у рані: Гей паліть ліси на страх, Діти бісові в лісах! Вином твердо погостились Та й заснули сном побиті. Не вина, а крови чають Діти бісові укриті, Дишуть на кровавий пир – А Див кличе їх на жир! Наче лисиці корчами Доокола оббігають, Розсівають чати в горах, Всі дороги заставляють – А плаями усіма Бісова валиться тьма.. . Сплять сліпі Дажбожі внуки І не чують, що довкола Гайворонням орда грає. Зняла крила рать Монгола – Трублять труби, бубни б’ють І на пир звірів зовуть! Сонце сходить – князь зірвався, Глянув, скочив, зблід з тривоги, Впав із криком на дружину – – Князю, князю, на коня! І зчинилась западня. Князь допав на коня свого, Скочив, крикнув, розняв руки, Сюди гляне, туди гляне: Всюди коні, коп’я, луки – «Вже нам дітись нікуди – Хто на смерть, за мною йди!» І зірвалися Хорвати, Списи рвонули й на коні – І женуть на орду темну. Може виб’ються в розгоні! Криком їх закрила тьма, Смерть над ними усіма! Летять стріли на них градом, Прищуть коп’я об черлені, Гремлять шаблі об панцері, Виють криком пси скажені; Де не вдарять – вал як мур, Верже громами Гадур! Суджені на смерть рубають, Летять голови і руки, Кров’ю бризкають їм труди, Трупом падають з розпуки; Вся дружина поляглась – З пекла перебився князь! І жене, жене без тями Через гори, через доли, А за ним летить ватага – Та хто зловить орла в полі? Де ні впаде його зір, Знає нетри своїх гір! Що ж орел, що втратив гори? В його серці тьма без краю! Уг проскочив, добігає До Свіржави у відчаю – Та над нею упав кінь, Свідок слави і терпінь. І заплакав князь Ляборець І обняв коня руками І не чує гайвороння, Що закракало полями… Летять Угри навздогін Хмарою з усіх сторін! Ані його не побили, Ані в чверти порубали – Тільки з нього хороброго Живцем серце виривали І з’їдали по кускам – Трупа кинули орлам! Та Свіржава забриніла, Спеленила його в сині – Душа чайкою злетіла І там дзвонить в верховині, А на очі поколінь Кине росу його тінь. І дитина кожна скаже: Його слава не поляже! Бо Свіржава кришталева Його ім’я взяла княже, І леліє у імлі Казку Срібної землі… Місяць світить у Карпатах, А Ляборець річка грає По каміннях – поколінням Дивну казку повідає, Славить князя на ввесь світ, Що був тому тисяч літ… Грудень, 1923__________________ 1 Зелемин (1307 м.) – гора в Карпатах на півн. захід від Верецького провалля. 2 Капище – святиня під деревом на честь Богів. 3 Пікуй (1405 м.) – гора коло Зелемина, знана в повір’ї як гора дурманливих квітів і оселі Богів. 4 Читаний – великий, значний. 5 Корочун – свято в найкоротший день, сьогоднішнє Різдво. 6 Вигорлят – вульканічне пасмо по тім боці Карпат. 7 Нащівити – відвідати, піти в гостину. 8 Полівити – облегшити, вилічити. 9 У Горянах під Ужгородом за Угом є слід городища (укріпленого місця), в якім є церква з фресками візант. стилю, нині каль.Каплиця. 10 Симеон (893-923) цар болгар і автократор Ромеїв мав державу від Адрійського до Чорного моря, від Егейського до Карпат. 11 Лев Мудрий (VІ. 886-911) покликав Угрів проти Болгарів. 12 Арпад, провідник орди Угрів у поході на Дунай (896-897). 13 Нав’є – місце побуту за гробом у вірі предків. 14 Повітрулі – русалки з крилами, в роді сербських віль, долині живуть в усних віруваннях Закарпаття: кого скупають, «той не був ніколи бетежний (хворий) і пізнає усе зілля на ліки з усеі хвороги». 15 Охабити – потеряти, згубити, старе слово, звісне з повісти про Святослава, уживане на Закарпаттю.  http://www.svit.in.ua   Автор: Василь Пачовський (1878-1942)

Велесова Книга. Переклад Бориса Яценко

Найпрофесійніший переклад сучасною українською мовою.

«Велесова книга» – це народний епос, тобто збірка різноманітних творів, які були написані (чи записані) багато століть тому. Одного автора тут бути не може, оскільки усі ті історії, обряди, молитви та інші тексти записувались різними людьми і в різні часи. Якщо ви готові зануритись у прадавню історію, тоді пропонуємо читати  книгу «Велесова книга», народний епос українською мовою . Вважається, що це найперша пам’ятка української літератури, яка добре збереглась. А створена вона була ще до появи кирилиці. Велес є Богом творчості і скотарства у часи існування Київської Русі, і саме його іменем назвали цю книгу. Дослідники припускають, що написали її у 9-му столітті. Оригінальним матеріалом, на якому волхви записували тексти книги, були дерев’яні дощечки. Скільки їх могло бути тоді, невідомо, але до наших днів дійшло аж 38 штук. Це справжній скарб, який було знайдено у 1919 році на Харківщині. Сьогодні є можливість  замовити книгу «Велесова книга»   і можливість у сучасний спосіб торкнутись історії, дізнатись більше про походження слов’ян, їх побут і традиції, які існували у давнину. Це можливість краще пізнати самих себе.