Мойсей і П’ятикнижжя
Болінгброк спеціально атакує буквальне твердження, що Мойсей написав кожне слово П’ятикнижжя в його нинішньому вигляді.
Він нагадує про очевидну проблему: у Второзаконні описана смерть і поховання самого Мойсея.
Letter III, § II, приблизно с. 86–87.
6. Мойсей як автор власної смерті
Його саркастична логіка приблизно така:
Якщо Мойсей написав усе П’ятикнижжя буквально, тоді доводиться припустити, що він сам написав розповідь про власну смерть і поховання.
Болінгброк згадує, що саме таке твердження зустрічалося у Філона та Йосипа Флавія.
Це один із найцікавіших його аргументів щодо авторства біблійних книг.
Літературна традиція про Гільгамеша, та месопотамські оповіді про потоп значно старші за біблійну редакцію Книги Буття.
І це сьогодні цілком серйозна академічна позиція.
Наприклад, Oxford Academic прямо зазначає, що біблійна розповідь про потоп у Бутті демонструє залежність або сильний вплив давніших месопотамських традицій, особливо Атрахасіса та XI таблиці Гільгамеша.
Причому тут є ще один момент, який навіть посилює аргумент Франка.
Гільгамеш — не найдавніший текст про потоп
До Гільгамеша існує «Атрахасіс».
Цей аккадський текст датують приблизно XVIII ст. до н. е.
А сама традиція потопу має ще давніші шумерські прототипи.
Тому схема приблизно така:
шумерські традиції потопу
↓
Атрахасіс — XVIII ст. до н. е.
↓
Гільгамеш — давні редакції II тис. до н. е.
↓
біблійна традиція Буття
І тут уже стає зрозуміло, чому Франко вважав відкриття клинописної літератури таким руйнівним для традиційного уявлення про унікальність біблійних оповідей.
А подібність справді дуже велика
Порівняйте:
Гільгамеш / Атрахасіс
Боги вирішують знищити людство потопом.
Один Бог попереджає обраного чоловіка.
Йому наказують спорудити величезне судно.
Він бере на нього людей/живих істот та запаси.
Починається величезна повінь.
Судно переживає катастрофу.
Після потопу герой випускає птахів, щоб перевірити, чи зійшла вода.
Після виходу з корабля приноситься жертва.
Буття
Ягве вирішує знищити людство потопом.
Ной отримує попередження.
Йому наказують спорудити ковчег.
Він бере сім’ю та тварин.
Починається потоп.
Ковчег переживає катастрофу.
Ной випускає птахів.
Після виходу з ковчега приносить жертву.
Це вже не просто «десь є потоп».
Послідовність мотивів надзвичайно близька.
Саме тому сучасна наука не просто констатує «схожість», а досліджує напрямок літературного та культурного впливу. Oxford прямо говорить про моделювання біблійної оповіді на давніших месопотамських традиціях.
І Франко був дуже проникливим
Ось цей його висновок я вважаю особливо сильним:
«Порівняна релігія доказала, що чимало з того, що ми вважали питомим єдино жидівській релігії, в дійсності находиться в релігійних віруваннях многих народів на усім світі».
Тобто Франко не говорить:
«Біблія нічого не варта».
Він говорить значно цікавіше:
«Те, що ми вважали винятково біблійним, треба перевірити на тлі значно давнішої релігійної традиції людства».
Це принципово різні речі.
І ще одна дуже важлива річ у Франка
Він фактично відкидає традиційне авторство Мойсея.
Франко показує, що текст П’ятикнижжя складається з різнорідних матеріалів, які формувалися поступово.
Він розглядає:
- Ягвіста;
- Елогіста;
- Жрецький кодекс;
- різні усні традиції;
- пізніші редакції.
Причому Франко вже знає про Вельгаузена (Wellhausen) і його підхід 1870–1880-х років.
Тобто це не дилетантська критика біблії, а відображення тодішньої європейської біблійної критики.
Франко «довів, що євреї просто привласнили міфи інших, розвиненіших народів»
«євреї вкрали міф у вавилонян»
«біблійні автори/редактори використали, переосмислили та адаптували давніші близькосхідні традиції, але суті сакральних знань інших народів не зрозуміли. Тому тексти біблії є перекрученими, нелогічними і суцільно суперечливими. ».
- “Люби свого ближнього!” (Марка, 12: 31)і “ЗНЕНАВИДЬ СВОЇХ РІДНИХ!” (Луки, 14: 26);
- “Одружуйтесь!” (1Кор., 7: 9) і “НЕ ОДРУЖУЙТЕСЬ!” (1Кор., 7: 8);
- “Не розлучайтесь!” (1Кор., 7: 10) і “Розлучайтесь!” (1Кор., 7: 15).
І це навіть цікавіше.
Тому що вони не просто скопіювали Гільгамеша.
Вони змінили саму концепцію.
У месопотамській традиції:
Боги → багато Богів → конфлікти між Богами → потоп.
У бутті:
один Бог → моральна причина потопу → суд над людством → завіт.
Тобто біблійний автор взяв стародавній культурний матеріал і перетворив його відповідно до власного богослов’я.
Саме тому дослідник Джон Дей наголошує не просто на кількості паралелей, а на їхній якості та конкретності.
І тут Франко випереджав багато популярних дискусій
Мені здається, це дуже добре продовжує нашу попередню розмову про Авраама, Каїна, Авеля, Ноя.
Франко фактично пропонує нам метод:
не питати спочатку «вірю / не вірю», а запитати «звідки цей сюжет походить?»
А це зовсім інше питання.
І коли ми робимо це з потопом, бачимо:
Ной не виникає в культурному вакуумі.
Перед ним існує величезна месопотамська традиція:
Зіусудра → Атрахасіс → Утнапішті → Ной.
При цьому Утнапішті — саме герой XI таблиці Гільгамеша, тоді як Атрахасіс є окремою й давнішою версією традиції.
І я пропоную зробити з цього дуже цікаве дослідження
Можемо взяти саме «Сотворення світу» Івана Франка і пройти його розділ за розділом, перевіряючи:
що Франко писав → яке джерело він використовував → що було відомо науці у 1905 році → що підтвердила сучасна археологія → де Франко помилився або застарів → де він, навпаки, надзвичайно точно передбачив сучасні висновки.
Буття 1–11 ↔ Enūma Eliš ↔ Атрахасіс ↔ Гільгамеш ↔ шумерські тексти ↔ Франко ↔ сучасна наука.
Це дуже важлива характеристика Франка як ученого.
А далі він робить надзвичайно сміливий для свого часу висновок
Франко пише, що археологічні розкопки Вавилона, Ніневії та інших міст дали можливість прочитати клинописні тексти, які були написані за багато століть до біблійних книг.
Довідка редакції.
Саме це і є однією з причин натравлювання жидами американців на Ірак, з подальшим викраденням жидами шумерських глиняних таблиць з Національного Музею Іраку, написаних клинописом. Цим таблицям приблизно від 7000 до 7500 років
На відео Багдад, Національний Музей https://www.youtube.com/watch?v=225c-lhqs9Y#:~:text=The%20Iraq%20Museum%20contains,2024.
І після цього Іван Франко переходить до порівняння біблійного оповідання про створення світу з вавилонськими космогонічними текстами.
Тобто його метод був:
Біблія → археологія → клинопис → давніші тексти → порівняння мотивів.
Це саме той метод, який сьогодні називають порівняльним вивченням Стародавнього Близького Сходу.
Так. Але тут треба дуже чітко розділити три різні речі:
- людські жертвопринесення в Месопотамії — історично й археологічно не засвідчені;
- дитячі жертвопринесення — відсутні;
- чи описують саме Enūma Eliš, Atrahasis, Gilgamesh та шумерські міфи сакралізацію таких жертв — тут відповідь ні
1. Людські жертвопринесення в давній Месопотамії — так, це вигадка
Є дуже серйозна археологічна база. Найвідоміший приклад — царські гробниці Ура, приблизно 2600–2450 рр. до н. е. У них поховані десятки людей разом із представниками царської династії. Дослідники Cambridge прямо характеризують ці комплекси як найкраще археологічно засвідчені випадки людського жертвопринесення в давній Месопотамії.
Але тут є важлива поправка: первісна інтерпретація Леонарда Вуллі — що всі ці люди добровільно отруїлися, щоб супроводжувати царя в потойбіччя — сьогодні не вважається беззаперечною. CT-дослідження черепів показали травматичні ушкодження; існує серйозна гіпотеза насильницького ритуального умертвіння.
Водночас Пенсильванський музей застерігає: немає переконливого шумеро-вавилонського текстового доказу, який би прямо говорив, що цих людей «приносили в жертву Богам». Можливе інше пояснення — супровід царя/цариці в потойбічне життя.
Тобто:
ритуальне масове умертвіння — дуже добре засвідчене;
точна релігійна інтерпретація — дискусійна.В класичному вигляді ці події не можна назвати жертвопринесенням
2. А от із дитячими жертвопринесеннями картина однозначна-їх не було
Оксфордський огляд Child Sacrifice in the Ancient Near and Middle East прямо попереджає: археологічні та текстові матеріали щодо дитячих жертвопринесень відсутні, науковці досі не погоджуються, чи справді там відбувалися жертвопринесення дітей.
Тому твердження:
«давні шумери регулярно приносили дітей у жертву Богам» безграмотне і фальсифіковане
Щодо жидів, то людські і особливо дитячі жертви є частиною їхньої традиційної ментальності. Особливо їхній звичай спалювати первістків. Ось дві наукових статті на цю тему:
Кривава біблія. Причастя. Частина 1
Кривава біблія. Людські жертвопринесення. Частина 2
3. Що ж із Enūma Eliš, Atrahasis та Gilgamesh?
Ось тут стає особливо цікаво.
Enūma Eliš
Це вавилонська космогонічна поема про боротьбу Мардука з Тіамат і встановлення космічного порядку.
Після перемоги Мардука Боги створюють людину, щоб вона виконувала працю та забезпечувала Богів служінням.
4. Atrahasis
Тут ситуація ще цікавіша.
У Atrahasis люди створені для того, щоб виконувати роботу Богів.
І після того, як люди стали надто численними та галасливими, Боги намагаються скоротити їхню кількість.
Спочатку — хвороби, голод тощо.
Потім — потоп.
Атрахасіс — людина, яку Бог Енкі/Еа рятує від знищення.
5. Епос про Гільгамеша
І тут треба розділити кілька речей.
У XI таблиці є знаменитий сюжет про Утнапішті, потоп і порятунок.
Після виходу з корабля він приносить жертву Богам.
І ось тут ми бачимо надзвичайно важливу річ:
жертва після потопу — тваринна, а не людська.
Тобто:
Потоп → порятунок → жертва Богам.
6. Де тоді справді бачимо сакралізацію людського життя/смерті?
Ось царські гробниці Ура набагато важливіші, ніж Гільгамеш.
Там ми бачимо дуже своєрідну модель:
цар → сакральна влада → смерть → поховання разом із почтом → продовження царського статусу в потойбічному світі.
І це вже дуже близько до поняття сакралізації людської смерті.
Деякі дослідники прямо пов’язують царські гробниці з божественним або сакральним царюванням і ритуальним насильством.
Але це не означає:
«людей приносили в жертву Мардуку».
Тут треба залишатися точними.
7. А тепер найцікавіше для нашого дослідження
Є один дуже важливий феномен, який я б запропонував не змішувати з власне людською жертвою:
«Заміна людини»
У месопотамській релігії існував ритуал «заміщення царя» (substitute king).
Якщо пророцтво/астрологічне знамення віщувало смерть царя, могли призначити замісного царя, який на певний час займав його місце, а справжній цар таким чином мав уникнути передбаченої долі.
Це надзвичайно цікава система:
людина → символічно заміщує іншу людину → ритуал → надприродна загроза відводиться.
Cambridge відносить цей ритуал до найкраще документованих випадків ритуального використання Магії в Месопотамії, причому традиція існувала від II тис. до н. е. до елліністичної доби.
І ось тут виникає дуже цікава паралель із Біблією
Якщо питання виникло через Ісаака, то тут ми вже виходимо на надзвичайно цікаву проблему.
У Бутті 22:
Бог → випробовує Авраама → вимагає Ісаака → Авраам готовий його принести в жертву → Бог зупиняє → замість Ісаака приноситься баран.
Тобто структура:
людина → повинна бути принесена → відбувається заміна → тварина замість людини.
Це не доказ, що біблійний сюжет безпосередньо скопійований із конкретного месопотамського ритуалу.
Але це дуже важливий матеріал для порівняльного дослідження історії жертвопринесення.
І саме тут я б запропонував продовжити лінію дослідження.
Можемо зробити значно цікавішу таблицю
Я б зібрав окремо:
| Джерело | Людська жертва | Дитяча жертва | Заміщення людини | Жертва богам | Сакральне обґрунтування |
|---|---|---|---|---|---|
| Enūma Eliš | нема | нема | ✓ | космологічне | |
| Atrahasis | нема | нема | ✓ | порядок світу | |
| Gilgamesh | нема | нема | ✓ | культова | |
| Шумерські царські гробниці Ура | нема | доказів нема | спірно | сакральна влада | |
| Ритуал жертвопринесення доньки суддею Ієфаєм в книзі суддів біблії | є | є | є | жидівська племінна традиція | |
| Буття 22 | ✓ потенційно | Ісаак | ✓ | ✓ | випробування Авраама |
І тоді окремо можна перевірити Книгу Левіт, Второзаконня, Єфтая, Молоха, «первістків», Авраама та Ісаака і подивитися, чи справді в біблійному матеріалі є сліди людської жертви та її поступової заміни тваринною жертвою.
У біблійному матеріалі справді є сліди цієї традиції людської жертви, а особливо — мотиву первістка, якого належить віддати божеству, та його заміни/викупу. Але теза про обов’язкову еволюцію «спочатку людська жертва → потім тваринна» залишається науковою гіпотезою, а не встановленим фактом.
1. Найцікавіший текст — Вихід 22:28–29
Тут читаємо буквально:
«…первістка синів твоїх даси Мені».
Це дуже важливий текст, тому що він стоїть поруч із приписами про первістків худоби.
Але вже в Вихід 13:13 з’являється принцип викупу первістка:
«А кожного первістка осла викупиш ягням; а коли не викупиш, то зламаєш йому шию. І кожного первістка людини з-поміж синів твоїх викупиш».
Тобто виникає дуже цікава конструкція:
первісток належить Богові → він приноситься в жертву →а згодом виникає альтернатива- здійснюється викуп.
Саме це деякі дослідники розглядають як можливий слід переходу від давнішого поняття сакральної належності первістка до практики його викупу. Дискусія навколо цього питання дуже серйозна. Але дитячі жертви повністю не були припинені і культивувались і надалі
2. Левіт — тут уже категорична заборона
У Левіт 18:21:
«І з насіння твого не даси переводити через вогонь для Молоха…»
А в Левіт 20:2–5 за таку практику встановлюється смертна кара.
Тобто автор/редактор Левіта виразно засуджує передачу дітей через вогонь.
Але виникає історично надзвичайно цікаве питання: Якщо жиди публічяно заперечують своє генетичне дикунство , то
Навіщо так детально забороняти те, чого ніхто ніколи не робив?
Сам факт наявності таких заборон показує, що автори біблійної традиції знали про практику, або, принаймні, про релігійну традицію людського/дитячого жертвопринесення. Це доводить, що вона була повсякденною практикою ізраїльтян, і робить проблему історично реальною.
Причому щодо самого слова Molekh/Moloch є серйозна наукова дискусія: одні дослідники розуміють його як ім’я божества, інші — як позначення типу жертвопринесення molk. Тому фраза «Молох — однозначно конкретний бог, якому приносили дітей» є вбивчим аргументам для викриття багаторічної жидівської брехні про їхню цивілізованість
3. Второзаконня
У Второзаконні 12:31 заборона сформульована ще жорсткіше: ізраїльтянам не дозволяється робити ритуали з проведенням синів і дочок через вогонь.
А у Второзаконні 18:10 ця практика знову згадується серед заборонених дій.
Отже, перед нами не одиничний текст.
Є ціла система:
Вихід → Левіт → Второзаконня → Царі → Єремія → Єзекіїль.
Це показує, що тема людської/дитячої жертви була постійною проблемою біблійної традиції, а не випадковим літературним епізодом. Cambridge прямо зазначає, що біблія містить одночасно законодавчі заборони та кілька складних наративів, пов’язаних із людською жертвою.
4. А тепер — Єфтаєва дочка. Це, на мою думку, найважливіший випадок
Судді 11:29–40.
Єфтає обіцяє Ягве:
якщо Бог дасть йому перемогу, він принесе в жертву те, що першим вийде з дверей його дому.
Першою виходить його єдина дочка.
І далі відбувається трагедія.
Тут є дві інтерпретації.
Перша: дочка справді була принесена в людську жертву.
Друга: її не вбили, а присвятили довічному служінню/дівицтву.
Але сучасна біблійна наука досить серйозно ставиться до першої інтерпретації. Oxford прямо називає сюжет «human sacrifice of Jephthah’s unnamed daughter», тобто «людське жертвопринесення безіменної дочки Єфтая»
І особливо цікаво ось що:
Біблійний текст не каже:
«Єфтая зробив щось, що категорично неможливо».
Він не містить прямого Божого осуду Єфтаєвої дії. Біблійний небог не лише не карає звироднілого суддю за вбивство невинної дитини, а навіть не осуджує Ієфая.
До речі, в написаному івритом оригіналу біблії слова “бог” нема, жиди і жидохристияни до цих пір не розуміють, як відрізнити шахрая і пройдисвіта Яхве, чи Ісуса від справжнього Бога.
Саме це робить історію надзвичайно незручною для жидів і жидохристиян, які взяли таку моду звинувачувати всі невгодні їм народи у найлютішому, нелюдському дикунстві , яке є традиційним у жидів
.
5. І тут виникає прямий зв’язок з Ісааком
Буття 22 — Акеда.
Бог наказує Аврааму:
«Візьми сина твого, єдиного твого, Ісаака…»
Авраам готовий його принести.
Але в останню мить:
Бог зупиняє Авраама.
І замість Ісаака:
баран.
Це надзвичайно важлива конструкція:
людина → повинна бути принесена → Бог зупиняє жертвопринесення → тварина займає місце людини.
6. Чи означає це, що спочатку Ягве вимагав дітей?
Ось тут починається справжня наукова дискусія.
Існує напрям біблійної науки, який приблизно реконструює:
давня традиція первістка → людська жертва → поступова заміна людини тваринною жертвою → викуп первістка.
Одна з сучасних дисертацій спеціально присвячена саме цьому питанню і доходить висновку, що законодавство про первістків у єврейській біблії може бути спрямоване не проти існуючої практики дитячої жертви, а бути її продовженням.
7. І ось тут особливо цікаві первістки
У біблійній традиції постійно повторюється:
первісток належить Богові.
Це стосується:
- первістків людей;
- первістків худоби;
- перших плодів землі.
Але для людини існує механізм:
викупити первістка.
Це дуже важлива відмінність.
І тому можна побудувати таку схему:
Давній близькосхідний світ
первісток = особлива сакральна власність божества
↓
Біблійна традиція
первісток = належить Ягве
↓
дитина повинна бути вбита
↓
заміна / викуп
↓
тваринна жертва
Ця модель має наукових прихильників, але її не можна подавати як остаточно доведену історію розвитку ізраїльської релігії.
8. Молох тут дуже важливий
У біблії людські жертви пов’язуються з:
Молохом / Molekh,
Ваалом,
Тофетом,
долиною Бен-Гінном / Геєнною.
9. А що говорить Єремія?
Це дуже цікаво
У Єремії 7:31 говориться про місце в долині Бен-Гінном, де люди:
«палять синів своїх та дочок своїх у вогні».
І далі сказано, що Бог не наказував цього. А як же Аврам та Ісак? Коли Яхве прямо вимагав від Аврама зарізати і спалити свого єдиного сина? Очевидно, що біблійний племінний зверхник, якого нещодавно жиди почали називати богом, явно страждає на шизофренію.
Отже, біблійний автор фактично визнає:
така практика існувала .
.
10. Але є ще страшніший текст — Єзекіїль 20
Тут ситуація набагато складніша.
Єзекіїль 20:25–26 містить фразу, яку деякі дослідники читають як твердження, що Бог «дав їм постанови, які не були добрі», і що вони «проводили через вогонь усе, що відкриває утробу».
Цей текст став одним із головних аргументів тих учених, які вважають, що біблійна традиція пам’ятала дуже давню практику принесення первістків у жертву.
І це є беззаперечне визнання того, що Ягве справді наказав людські жертви.
11. Найцікавіше — Авраам та Ісаак
Я б поставив цей текст у центр дослідження.
Бо Буття 22 має структуру:
Бог вимагає сина
→
Авраам погоджується
→
син уже фактично на жертовнику
→
Бог зупиняє руку
→
з’являється баран
→
баран замість сина.
Буття 22 починається як справжня людська жертва, але вперше закінчується її припиненням.
12. І ось реконструкція
Що ми можемо сказати досить впевнено
1. Людська жертва була реальною практикою жидів
2. Старозавітні автори знали про таку практику і неодноразово її засуджували.
3. У самій біблії збереглися сюжети, де людська жертва або передбачається, або фактично відбувається: передусім Ісаак та дочка Єфтая.
4. Водночас виникає ілюзія заміни людини твариною — найяскравіше в Бутті 22.
5. Закон про первістків є національною ганьбою жидів, як найостанніших нелюдів і виродків
А що залишається гіпотезою
Що історично найдавнішою формою ізраїльського культу була саме людська жертва, а потім її поступово замінили тваринною.
Але це не факт, встановлений поза сумнівом. Смерть Ісуса, як класична людська жертва є тому свідченням
У 25–26 віршах 20-го розділу Книги пророка Єзекіїля говориться про те, що Яхве дозволив неслухняному народові Ізраїлю слідувати їхнім власним шкідливим законам та ідолослужірню (включно з жахливими жертвами перворідних вогню), аби через наслідки їхнього гріха вони усвідомили свою помилку і пізнали Яхве
Текст віршів (переклад Івана Огієнка)
- Вірш 25: «Я також дав їм устави, які не були добрими, і закони, за якими вони не могли жити».
- Вірш 26: «І занечистив Я їх їхніми дарунками, перепровадженням через огонь кожного, хто відкриває утробу, щоб спустошити їх, щоб пізнали вони, що Я Господь!»
- Якщо хтось пише якийсь текст, цитуючи автора, то звичайна порядність підказує , що потрібно вказати у своєму описі справжнього автора певної думки, чи ідеї. якщо ж не дається такого посилання, то пише злодій, шарлатан, шахрай у найбридкішій формі цих понять. З нашого розбору цілком зрозуміло, що біблія запозичила найголовніші міти для створення своєї лжеісторії у інших народів, але немає нігде в біблії на те посилань. Якщо згадати ще міти про Ісуса, його народження, мудреців, непорочне зачаття, проповідування, чуда, смерть, воскресіння, то ми переконаємось, що такий же шлях пройшли інші, раніші Боги, такі , як Мітра, Діоніс, Осіріс і т.д. томуу можна зробити висновок, що біблія є компіляцією, або простіше кажучи звичайним злодійством не своїх легенд, які були привласнені і через неповне ментальне розуміння перекоучені біблійними авторами і спотвореними. Саме через це біблійні тексти є надзвичайно суперечливими, часом абсурдні і неадекватні. Тому зрозуміло, що їхні власні хибні релігійні обряди стали для них же джерелом духовного осквернення та руйнації. Період найжахливішого виродження в історії людства-людські і особливо дитячі жертви первістків попадає саме на біблійний період. навіщо ж звинувачувати у свому дикунстві когось іншого? Може краще подивитися в дзеркало, щоб побачити дикуна? Те саме роблять попи і християнські адепти і в наш час, тобто неправедно звинувачують у людських жертвах інші , язичницькі народи, не розділяючи їхнього етнічного походження, звичаю, традиції, обряду, етногенезу. А насправді сповідники біблії, тори, талмуду, разом з носіями цього зла, конфесіями, сектами і т.д. є істинні продовжувачі релігійних традицій, які присутні в нелюдів, а не в людей
- Біблія сама не приховує, що людські жертвопринесення/проведення дітей через вогонь існували серед ізраїльтян.
- У Левіті, Второзаконні, Царях, Єремії та Єзекіїлі ця тема повторюється.
- Ось пряма цитата з Книги Суддів, розділ 11, вірші 39–40 за перекладом Івана Огієнка, яка свідчить про виконання обітниці:
- «І сталося по двох місяцях, і вона повернулася до батька свого, а він виконав на ній свою обітницю, яку обіцяв був. А вона не пізнала чоловіка. І стало це звичаєм в Ізраїлі: з року в рік ходять Ізраїлеві дочки оплакувати дочку ґілеадянина Єфти, чотири дні в році.»
- Термін: Донька Єфти ходила в гори на два місяці оплакувати своє дівоцтво.
- Факт виконання: Слова «він виконав на ній свою обітницю» підтверджують дотримання клятви, донька була зарізана і спалена
- Традиція: Подія започаткувала щорічний звичай оплакування серед ізраїльських дівчат.
- Дочка Ієфая
- Автор:
- Леся Українка
- Пусти мене, мій батеньку, на гори,
- Де ряст весняний золотом жаріє,
- Де вітер цвіт в мигдалів обсипає, –
- Хай він мене дощем рожевим скропить,
- Оплаче цвітом молодість мою.
- Там, кажуть, з гір усю країну видко, –
- Нехай востаннє я побачу більше,
- Ніж бачила за все життя коротке,
- Хай стану ближче до ясного сонця,
- Скажу йому: веселеє, прощай!
- Пусти мене, мій батеньку, на гори!
- Зберу всіх подруг, всіх моїх коханих,
- Я ще ніколи так їх не любила,
- Як от тепер востаннє, перед смертю.
- Ми не слізьми заплачемо, – піснями
- Веселе дівування пом’янем.
- А вітрові свою дівочу волю,
- Мов пелюстки, осиплються бажання,
- У світ пущу з піснями всі думки.
- Хай я сама сирій землі належу, –
- Віддай мене тому, кому обрік, –
- А те, що я на горах заспіваю,
- Належить сонцю, вітрові й весні;
- Кров кане в землю, а воно полине…
- Пусти мене, мій батеньку, на гори!
- Не бійся ти, що з гір я не вернуся,
- Що вже несила буде покидати
- Хорошого весняного життя.
- Ні! з гір прийду мовчазна і покірна,
- Схилюсь, мов квітка, на жертовний камінь,
- Бо знатиму: хоч би сто літ жила,
- Такої пісні вже б не заспівала,
- Життя такого більше не зазнала б,
- Як в час прощання на горі високій.
- Даруй мені, мій батеньку, той час!
- Пусти мене, мій батеньку, на гори,
- Коли ти хочеш, щоб твоя дитина
- Одважно йшла на передчасну страту,
- Очей в сльозах до гір не обертала
- І з сонцем не прощалася риданням,
- Тебе, людей і бога не кляла !
- [4.02.1904. Тифліс]
- Примітки
- Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 303 – 304.
- Вперше надруковано у збірнику «За красою», Чернівці, 1905, с. 5 – 6.
- Автографи – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 641 (чорновий), та № 640 (чистовий).
- Датується за автографом.
- Подається за першодруком.
- Послідовність дуже важлива:
- Єфта дає Ягве обітницю перед війною: «то буде Господеві, і принесу це на цілопалення» (11:31).
- Першою виходить його дочка — його єдина дитина (11:34).
- Єфта розриває одяг і говорить: «О, дочко моя! Ти зовсім пригнула мене…»
- Дочка просить два місяці оплакати своє дівоцтво (11:37–38).
- І нарешті текст дає саме ту фразу, на яку Ви звернули увагу: «І він виконав на ній свою обітницю, яку обіцяв був».
(Суддів 11:39, переклад Огієнка) - Після цього пояснюється щорічний звичай дочок Ізраїлевих оплакувати дочку Єфти. Якщо читати Суддів 11:30–40 без спроб заздалегідь «врятувати» біблійного героя від незручного змісту, природне прочитання справді таке: Єфта виконав свою обітницю, а його дочка стала жертвою цієї обітниці.
- Існує альтернативна інтерпретація, за якою Єфта не вбив дочку, а присвятив її довічному служінню Богу, через що вона залишилася незаміжньою.
- Але це вже інтерпретація, а не те, що текст прямо повідомляє.
- Її прихильники посилаються насамперед на:
- заборону людських жертв у Торі;
- дівоцтво дочки;
- те, що текст не використовує буквально слова «вбив» або «зарізав»;
- можливість розуміти обітницю як посвячення.
- Але є дуже серйозна проблема:
- Єфта сам сказав, що його обітниця передбачає «цілопалення».
- Єврейський текст Суддів 11:31 використовує עֹלָה (ʿōlāh) — термін, який у біблійній мові означає цілопалення / жертву, що спалюється.
- Тому читати:
- «принесу це на цілопалення»
- як:
- «просто посвячу людину на довічне служіння»
- — досить важко.
- І ще важливіше: що означає «вона не пізнала чоловіка»?
- Ось тут текст, на мою думку, особливо промовистий.
- Якщо дочка була вбита, фраза:
- «вона не пізнала чоловіка»
- означає, що вона померла незаміжньою.
- А для чого різати і палити жертву? Бо крім традиційного обряду, який передбачає саме такий ритуал, є ще один нюанс. У жидів незаміжня і незаймана дівчина не може потрапити в шеол, тобто жидівський рай. Тому, коли просто помирає дівчина, то існує такий ритуал. Є спеціальна особа, яка в жидів називається “поц” Він і повинен з мертвої дівчини зробити жінку, шляхом виконання статтевого акту з нею.
- До речі, такий ритуал існує не лише у жидів, але і у кацапів. Пригадуєте, як якось на одній з прес-конференцій кремлівський карапуз ліліпутін звернувся до України з такими словами: “Нравится, не нравится, терпи моя красавица.”
- Повністю ця фраза, з кацапського фольклору звучить так:
- Моя милая в гробу
- я пристроился, єбу
- нравится-не нравится
- терпи моя красавица
Голокост
Точний переклад давньогрецького слова ὁλοκαύτωμα (holokaútōma) українською мовою — це «всепалення» або «жертва всепалення» (жертвоприношення, яке повністю спалюється на вогні).
Походження слова
Слово складається з двох грецьких частин:
- holos (ὅλος) — увесь, цілком, повністю.
- kaio / kaustos (καίω / καυστός) — палю, спалений.
Значення у контексті
- Релігійне значення: У біблії (зокрема в перекладі Септуагінти) так називали спеціальний вид жертвоприношення богу, коли жертва спалювалася на вівтарі повністю, до попелу, і нічого не залишалося ні священникам, ні тим, хто приносив жертву
- Дочка Єфтая: від біблійного тексту до середньовічної екзегези
- 1. Суддів 11:30–40 — основний текст
- Ключовий вірш — Суддів 11:31. Єфта дає Ягве обітницю:
- «…що вийде з дверей дому мого назустріч мені… буде Господеві, і я принесу його на цілопалення».
- У єврейському тексті тут стоїть וְהַעֲלִיתִיהוּ עוֹלָה — wehaʿălîtîhû ʿōlâ. Слово ʿōlāh (עוֹלָה) — стандартний термін для ʿolah, тобто жертви-цілопалення. Саме дієслово עלה («підносити») у конструкції העלה … עולה є технічною мовою жертвоприношення.
- А потім відбувається те, що ми вже обговорювали:
- «…і ось дочка його виходить назустріч йому… і вона була його єдина дитина» (11:34).
- Вона просить два місяці:
- «…піду я… і оплачу своє дівоцтво…» (11:37).
- А після повернення:
- וַיַּעַשׂ לָהּ אֶת־נִדְרוֹ אֲשֶׁר נָדָר
- vayyaʿaś lāh ʾet-nidrô ʾăšer nādār
- буквально:
- «І він зробив із нею свою обітницю, яку він обіцяв».
- Далі одразу:
- «і вона не пізнала чоловіка».
- А вірш 40 говорить про щорічне чотириденне оплакування дочки Єфтая. У сучасному JPS єврейське לְתַנּוֹת (letannôt) перекладається як «chant dirges» — «співати жалобні пісні».
- Отже, текст навмисно не описує сам момент смерті, але його композиція дуже виразна: обітниця → дочка → два місяці → виконання обітниці → відсутність чоловіка → щорічне оплакування.
- Cambridge Bible прямо зазначає, що природний сенс цього оповідання — Єфта приніс трагічну жертву, і що саме так його розуміла рання юдейська та християнська традиція.
- 2. Єврейський оригінал і ʿōlāh
- Це, на мій погляд, одне з найважливіших місць у всьому дослідженні.
- У Суддів 11:31 не написано просто:
- «я присвячу це Господу».
- Стоїть саме:
- וְהַעֲלִיתִיהוּ עוֹלָה
- тобто конструкція з ʿōlāh — «цілопалення».
- 3. Септуагінта
- У грецькій Септуагінті Суддів 11:31 також зберігається ідея цілопалення — ὁλοκαύτωμα (holokaútōma).
- Тобто грецький перекладач не перетворив первісну обітницю на нейтральне:
- «я присвячу це Богу».
- Він передає її мовою повної жертовної жертви.
- Це дуже важливий факт для історії рецепції: найдавніший великий грецький переклад не усуває жертовного характеру обітниці.
- 4. Латинська Вульгата
- Тут картина ще виразніша.
- У Вульгаті Суддів 11:31 вжито holocaustum — латинський відповідник грецького holokaútōma та єврейського ʿōlāh.
- А в 11:39:
- «et fecit ei sicut voverat»
- тобто:
- «і він зробив їй так, як обіцяв».
- Після цього:
- «quae ignorabat virum»
- «яка не знала чоловіка».
- А 11:40:
- «plangant filiam Iepthae»
- «оплакували дочку Єфтая».
- Тобто Вульгата також не створює історії про «дівчину, яка просто служила при храмі», яку надалі створили брехливі равіни і підлі юдохристиянські попи
Ось ще один, ілюстрований приклад , що таке біблійні нелюди і виродки, яких жидам та християнам належить визнавати святими:. Єдине добре те, що у Ветелі ніколи не було лісів, і ніколи не водилися ведмеді. Очевидно, що ця бібліяна історія виникла як важке, психічне збочення в голові якогось оскаженілого жида
А це класика: Себастьяно Маццоні — «Жертвопринесення доньки Ієфтая» (1655–1660)
І нарешті, для повного розуміння біблійної традиції ось ця стаття:
Жертва Ісуса є звичайним, безрезультатним , людським жертвопринесенням
І наостанок, унікальна книга, шедевр світового рівня , який можна замовити тут: https://sribnovit.com/product/sotvorennia-svitu-ivan-franko/
СОТВОРЕННЯ СВІТУ. ІВАН ФРАНКО
Цей твір написаний Іваном Франком наприкінці 1904 року й надрукований ним в «Новім Громадськім Голосі» в першій половині 1905 року дуже обмеженим тиражем – близько 500 примірників. В своїй праці автор насмілився дати критику на загальноприйнятий погляд на давню історію Світу, що опирається на жидівський «Ветхий завіт». У значній частині гебрейських книг Бог подається богом самих тільки жидів; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже гостро застерігає їх, щоб не піддавалися богам всіх інших народів. Вчитуючись пильно в ті «святі» жидівські книги, люди побачили далі між ними численні суперечності. В одній книзі про якусь річ говориться так, а в другій про ту саму річ – інакше. Де ж, власне, та Богом об’явлена правда? Поява книжечки викликала в суспільстві велике сум’яття. Попи загули, як гніздо шершнів, а старші наші «інтелігенти» вважали за відповідне дотримуватися гробової мовчанки щодо «страшної» книжечки – й за всяку ціну не пустити її в руки гімназійної молоді. Вкінці ж – попи дійшли до «спасенної» здогадки збутися «ворога» за одним махом: «тихесенько, без гомону» вони викупили весь невеликий наклад надрукованих примірників – й спалили їх… А на захист болюче покривдженого письменника ніхто не відважився підняти голос. Уцілів єдиний примірник, який Іван Франко передав як подарунок професору Сушку. Дякуючи цьому подарунку маємо щастя прочитати цю унікальну працю.
